Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

— Мабуть, не стану я згадувати в баладі ні ельфів, ні труднощі, з якими їм доводиться боротися. А то ще знайдуться охочі до гір… Навіщо прискорювати…

Трубадур замовк.

— Докінчи,— гірко сказав Торкве.— Ти хотів сказати: прискорювати те, що неминуче. Неминуче.

— Не будемо про це,— перервав Геральт.— Навіщо? Слова не потрібні. Беріть приклад з Ліліє.

— Вона розмовляла з ельфом телепатично,— буркнув бард.— Я відчував. Правда, Геральте? Адже ж ти сприймаєш такий зв'язок. Ти зрозумів, про що… Що вона передавала ельфам?

— Дещо.

— Про що вона говорила?

— Про надію. Про те, що все оновлюється й не перестає оновлюватися.

— І все?

— Цього було достатньо.

— Гм… Геральте? Ліліє живе в селі, серед людей. Не чи думаєш ти, що…

— Що так і залишиться серед них? Тут, у Долині Квітів? Можливо. Якщо…

— Якщо що?

— Якщо люди виявляться того гідні. Якщо край світу залишиться краєм світу. Якщо ми будемо поважати межу. Ну, досить базікати, хлопці. Спати пора.

— Вірно. Північ близько, багаття вгасає. А я посиджу ще, у мене завжди рими краще підбираються біля багаття, що догоряє. А для моєї балади потрібна назва. Гарна назва.

— Може, «Край світу»?

— Банально,— фиркнув поет.— Навіть якщо це дійсно край, потрібно його назвати інакше. Метафорично. Думаю, ти знаєш, що таке метафора, Геральте? Гм… Треба подумати… «Там, де…» От холера. «Там, де…»

— Надобраніч,— сказав дідько.

Голос розуму – 6

Відьмак розшнурував сорочку, відліпив від шиї намоклий льон. У гроті було дуже тепло, навіть спекотно, у повітрі висів важкий, вологий пар, що краплями осідав на замшілих валунах і базальтових плитах стін.

Навколо були рослини. Вони тяглися з видовбаних в основі заповнених торфом заглиблень, з величезних ящиків, корит і горщиків. Піднімалися по стінах, дерев'яних ґратах і жердинах. Геральт із цікавістю оглядався, впізнавав деякі рідкісні екземпляри — ті, що входили до складу відьмацьких ліків і еліксирів, магічних фільтрів і чаклунських декоктів. І ті, ще більш рідкісні, про властивості яких він міг лише здогадуватися. Були тут і такі, яких він взагалі не знав і про які навіть не чув. Стіни гроту вкривали плями зірколисного буркуну, з гігантських горщиків випирали щільні кулі пустоголову й пагони всипаної криваво-червоними ягодами аренарії. Він впізнавав м'ясисте, з товстими прожилками, листя подорожнику, бордово-жовті овали безмиру і темні стрілки пилоритки. Бачив притулений до кам'яних брил пір'ястий мох ставикрову, виблискуючі шишечки воронячого ока й тигрово-смугасті пластинки мишохвостого зозулинцю.

У затіненій частині гроту пузирилися сірі, немов польовий кругляк, шапки гриба-шитнацця. Неподалік ріс живиград — рослина, здатна нейтралізувати будь-який відомий токсин або отруту. Сіро-жовті, непоказні волоті, що стирчали із заглиблених у ґрунт ящиків, видавали раноґ — корінь із сильними й універсальними лікувальними властивостями.

Середину грота займали водяні рослини. Тут розташовувалися діжки, повні куширу й жовтуватої ряски, басейни, вкриті щільним килимом ричії — їжі для паразитуючої куркуми, скляні посудини, повні поплутаних кореневищ галюциногенного двострілу, струнких темно-зелених криптокорин і клубків нематод, грязьові, затінені корита, розплідники незліченних видів цвілі, найпростіших болотних рослин.

Неннеке, засукавши рукави жрецького одягу, дістала з кошика ножиці й кістяні грабельки й мовчки взялася за роботу. Геральт присів на лавочку між стовпчиками світла, що падало крізь великі кришталеві плити в стелі гроту.

Жриця муркотала собі під ніс, спритно занурювала руки в гущавину листя і пагонів, швидко клацала ножицями, заповнюючи кошик пучками рослин. Принагідно поправляла палички й рамки, що підтримували стебла, рихлила землю ручкою грабельок. Іноді, роздратовано гарчачи, виривала засохлі або підгнилі стеблинки, кидала їх у збірник гумусу для їжі грибам і якимсь незнайомим відьмакові лускатим і змієподібним рослинам. Він навіть не був впевнений, що це взагалі рослини, йому здавалося, що виблискуюче коріння слабко ворушилося й тягнулося до рук жриці волосатими відростками.

Було тепло. Дуже тепло.

— Геральте?

— Слухаю,— він поборов сонливість. Неннеке, граючись ножицями, дивилася на нього через величезне пір'ясте листя мухокуща.

— Почекай трохи. Зостанься. На кілька днів.

— Не можу, Неннеке. Мені пора.

— Що тебе так жене? Геревардом можеш не перейматися. А цей бурлака, Жовтець, нехай їде один. Зоставайся, Геральте.

— Ні, Неннеке.

Жриця клацнула ножицями.

— Чи вже не тому ти тікаєш із храму, що боїшся, як би вона тебе тут не знайшла?

— Так,— зізнався він одразу.— Вгадала.

— Загадка не з важких,— пробурчала Неннеке.— Заспокойся, Йєннефер уже була. Два місяці тому. Та скоро не повернеться. Ми посварилися. Ні, не через тебе, про тебе вона навіть не запитувала.

— Не запитувала?

— Он де в тебе болить,— засміялася жриця.— Ти егоцентрист, як і будь-який чоловік. Найгірше для вас, коли вами не цікавляться, вірно? Гірше байдужості. Не зневірюйся. Я досить добре знаю Йєннефер. Вона не запитувала, але уважно дивилася, намагаючись відшукати сліди твоєї присутності. А на тебе була страшно зла, я це відчула.

Попередня
-= 70 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар