Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

— Жовтцю! Що з тобою? Ну не мовчи ж!

— Х-х-х… е-е-е… кх-х-х… кх-х-уррва!

— Тобі боляче? Що з тобою, Жовтцю?

— Х-Х-Х… кх-х-х …

— Не кажи нічого. Якщо все в порядку, кивни.

Жовтець зморщився, із превеликим зусиллям кивнув, перевернувся на бік, скорчився, і його відразу вирвало кров'ю.

Геральт вилаявся.

2

— Боги милостиві!— вартовий позадкував і опустив ліхтар.— Що з ним?

— Пропусти нас, добрий чоловіче,— тихо сказав відьмак, підтримуючи Жовтця, що скорчився в сідлі.— Ти ж бачиш, ми поспішаємо.

— Бачу,— ковтнув слину вартовий, дивлячись на бліде обличчя поета і його заляпане чорною запеченою кров'ю підборіддя.— Поранений? Це кепсько виглядає, пане.

— Я поспішаю,— повторив Геральт.— Ми в дорозі зі світанку. Пропустіть нас, будь ласка.

— Не можемо,— сказав інший вартовий.— Через ворота можна входити тільки від сходу до заходу. Уночі не можна. Наказ. Не можна нікому, хіба що зі знаком короля чи бургомістра. Ну й ще, якщо гербовий вельможа.

Жовтець захрипів, скорчився ще більше, обперся чолом об гриву коня, затрясся, сіпнувся в сухому позиві. По шиї коня, прикрашеній засохлими «виверженнями», потекла чергова цівка.

— Люди,— сказав Геральт як можна спокійніше,— ви ж бачите, йому погано. Мені потрібен хто-небудь, хто його вилікує. Пропустіть нас, прошу.

— Не просіть,— вартовий сперся на алебарду.— Наказ є наказ. Пропущу, а мене поставлять до ганебного стовпа й виженуть зі служби. Чим я тоді буду дітей годувати? Ні, милостиві пани, не можу. Стягніть друга з коня й відведіть у вартову вежу перед фортечною стіною. Там є кімната. Ми його перев'яжемо, до світанку протягне, коли судилося. Чекати залишилося недовго.

— Тут перев'язати мало,— скрипнув зубами відьмак.— Потрібен знахар, жрець, здібний медик…

— Такого вночі однаково не добудитеся,— сказав другий вартовий.— Усе, що ми можемо зробити, це не змушувати вас перед воротами до світанку стирчати. У будинку тепло й знайдеться, куди покласти пораненого, легше йому буде, ніж в сідлі. Давайте допоможемо стягнути з коня.

У кімнаті барбакану дійсно було тепло, задушливо й затишно. Вогонь весело потріскував у каміні, за яким завзято співав цвіркун.

За важким квадратним столом, заставленим глечиками й тарілками, сиділи троє.

— Вибачте, шановні,— сказав вартовий, що підтримував Жовтця,— як завадили… Може, не будете проти… Тут лицар, гм… Ну і другий, поранений, я подумав…

— Правильно подумав,— один із чоловіків повернув до них худорляве, кутасте обличчя, підвівся.— Давайте, кладіть його на лежанку.

Чоловік був ельфом. Як і другий, що сидів за столом, на що вказував їхній одяг, що являв собою характерну суміш людської й ельфійської моди. Обидва були ельфами. Осілими. Асимільваними. Третій чоловік, на вигляд старший, був людиною. Лицарем, про що говорив його одяг і сивувате волосся, пострижене так, щоб можна було надягти шолом.

— Я Хіреадан,— представився більш високий з ельфів, той, що з виразним обличчям. Як звичайно із представниками Старшого Народу, його вік визначити було неможливо. Йому з однаковим успіхом можна було дати й двадцять, і сто двадцять років.— А це мій родич, Еррділь. А он той вельможа — Вратимир.

— Вельможа,— з надією буркнув Геральт, але уважний погляд на герб, вишитий на туніці, розвіяв його надії: розділений на чотири частини щит із золотими ліліями був навскіс пересічений срібною смугою. Вратимир був не тільки незаконнонародженим, але більш того — дитиною від змішаного людсько-нелюдського зв'язку. І як такий, хоч і гербовий, не міг вважатися повноправним вельможею і явно не користувався привілеєм проходу в місто після настання сутінків.

— На жаль,— від уваги ельфа не вислизнув погляд відьмака,— і ми теж змушені чекати світанку. Закон не знає виключень, у всякому разі, для таких, як ми. Приєднуйтеся, пане лицар.

— Геральт з Ривії,— представився відьмак.— Я відьмак, не лицар.

— Що з ним?— Хіреадан указав на Жовтця, якого тим часом вартові уклали на тапчан.— Схоже на отруєння. Якщо так, можу допомогти. У мене є гарні ліки.

Геральт сів, потім коротко й обачно виклав події біля ріки. Ельфи переглянулися. Сивоволосий лицар сплюнув крізь зуби й поморщився.

— Неймовірно,— сказав Хіреадан.— Що б це могло бути?

— Джин із пляшки,— буркнув Вратимир.— Прямо як у казці…

— Не зовсім,— Геральт показав на Жовтця, що скорчився на тапчані.— Не знаю ні однієї казки, яка б закінчувалася так.

— У бідолахи ушкодження явно магічного характеру,— сказав Хіреадан.— Боюся, мої медикаменти навряд згодяться. Але полегшити страждання можуть. Ти вже давав йому які-небудь ліки, Геральте?

— Протибольовий еліксир.

— Ходімо, допоможеш. Підтримай йому голову.

Жовтець жадібно випив змішані з вином ліки, вдавився останнім ковтком, розкашлявся й обплював подушку.

— Я його знаю,— сказав другий з ельфів, Еррділь.— Це Жовтець, трубадур і поет. Колись я слухав його при дворі короля Етайна в Цидарисі.

— Трубадур,— повторив Хіреадан, дивлячись на Геральта.— Паршиво, дуже. У нього ушкоджені м'язи шиї й гортань. Починаються зміни в голосових зв'язках. Необхідно якомога швидше припинити дію чарів, інакше… Це може бути незворотно.

Попередня
-= 74 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар