Слава ЗСУ!

— Клюнуло б, клюнуло,— відьмак сплюнув у воду і взявся намотувати линву на дерев'яну хрестовину.— А порвалась, бо ти тягнув по-дурному. Ніж базікати, згорни краще решту линв. Сонце зійшло, пора в дорогу. Я пішов збиратися.

— Геральте!

— Що?

— На другий линві теж щось є… Ні, дідько, просто зачепилась. Холера, тримає як камінь, не впораюсь! Ну… пішло. Ха, ха, глянь, що тягну! Не інакше човен часів короля Дезмода! А велика, зараза! Глянь, Геральте!

Жовтець, звичайно, перебільшував. Витягнутий з води клубок прогнилих мотузок, залишків сіток і водоростей був великий, але до човна часів легендарного короля йому було далеко. Бард розпластав здобич на піску й почав порпатися в ній носком черевика. Водорості кишіли п'явками, бокоплавами й маленькими рачками.

— Агов! Глянь, що я знайшов!

Геральт, зацікавившись, підійшов. Знахідка виявилася щербатим глиняним глечиком, чимсь на зразок дворучної амфори, що заплуталася в сітці, чорній від зогнилих водоростей, колонії волохокрильців і равликів, вкритій смердючим мулом.

— Ха!— гордо вигукнув Жовтець.— Знаєш, що це?

— А як же! Старий горщик.

— Помиляєшся,— сповістив трубадур, тріскою зіскрібаючи з посудини раковини й скам'янілу глину.— Це не що інше, як чарівний глечик. Усередині сидить джин, який виконає три мої бажання.

Відьмак гигикнув.

— Смійся-смійся.— Жовтець упорався з очищенням, нахилився й постукав по амфорі.— Слухай-но, на пробці печатка, а на печатці чарівний знак.

— Який? Покажи.

— Чорта з два!— поет сховав глечик за спину.— Ще чого. Я його знайшов, і мені належні всі бажання.

— Не займай тієї печатки! Облиш!

— Пусти, кажу! Він мій!

— Жовтцю, обережніше!

— Аякже!

— Не займай! О, ясна холера!

Із глечика, який під час метушні впав на пісок, вирвався світний червоний дим.

Відьмак відскочив і кинувся за мечем. Жовтець, схрестивши руки на грудях, навіть не ворухнувся.

Дим запульсував і на рівні голови поета зібрався в неправильної форми кулю. Потім перетворився в карикатурну безносу голову з величезними очиськами й чимсь наподобі дзьоба. Голова мала близько сажня в діаметрі.

— Джин,— проговорив Жовтець, тупнувши ногою,— я тебе звільнив, і відтепер я — твій володар. Мої бажання…

Голова заклацала дзьобом, який був зовсім не дзьобом, а чимсь наподобі обвислих, деформованих губ, що змінювали форму.

— Тікай,— крикнув відьмак.— Тікай, Жовтцю!

— У мене,— продовжував Жовтець,— наступні бажання. По-перше, нехай якомога швидше шляк трафить Вальдо Маркса, трубадура із Цидариса. По-друге, у Каєльфі проживає графська донька Віргінія, яка нікому не хоче давати. Нехай мені дасть. По-третє…

Ніхто ніколи не довідався, яким було третє бажання Жовтця. Потворна голова витворила з себе дві ще потворніші лабети й схопила барда за горло. Жовтець захрипів.

Геральт у три стрибки підскочив до голови, змахнув срібним мечем і рубонув від вуха, через середину. Повітря завило, голова пихнула димом і різко виросла, подвоюючись у розмірах. Моторошна паща, що теж значно збільшилася, розкрилася, заклацала й звизгнула, лабети смикнули Жовтця, що виривався, і притисли його до землі.

Відьмак склав пальці Знаком «Аард» і послав у голову максимальну енергію, яку тільки йому вдалося сконцентрувати. Енергія ударила в ціль, перетворившись у сліпучий промінь у світінні, що охопило голову. Гримнуло так, що в Геральта задзвеніло у вухах, а від вибухової хвилі аж зашуміли верби. Чудовисько оглушливо заричало, ще більше роздулося, але відпустило поета, зметнулося вгору, закружляло й відлетіло до поверхні води, розмахуючи лабетами.

Відьмак кинувся відтягати нерухомо лежачого Жовтця, і тут його пальці наткнулися на засипаний піском круглий предмет. Це була латунна печатка, прикрашена знаком зламаного хреста й дев’ятипроменевої зірки.

Голова, що висіла над рікою, розрослася вже до розмірів копиці сіна, а її розкрита паща, що кричала, нагадувала ворота клуні середніх розмірів. Витягнувши лабети, чудовисько напало.

Геральт, не зовсім знаючи, що робити, затис печатку в кулаці й, виставивши руку убік нападаючого, викрикнув формулу екзорцизму, якої колись його навчила одна знайома жриця. Ніколи раніше він цією формулою не користувався, оскільки в марновірства принципово не вірив. Ефект перевершив усі очікування.

Печатка засичала й розжарилася, обпалюючи долоню. Гігантська голова завмерла в повітрі над водою. Повисівши так з хвилину, вона завила, заричала й перетворилася в пульсуючий клуб диму, у величезну пухку хмару. Хмара тонко звизгнула й з неймовірною швидкістю помчала вгору за течією ріки, залишаючи на поверхні води вируючу смугу. Через кілька секунд зникла вдалині, тільки вода ще якийсь час приносила потроху затихаюче виття.

Відьмак нахилився до поета, що стояв на колінах на піску.

— Жовтцю! Ти живий? Жовтцю, холера! Що з тобою?

Поет замотав головою, замахав руками й розкрив рот для крику. Геральт поморщився й прикрив очі — у Жовтця був добре поставлений, звучний тенор, а при сильному переляку він міг досягати неймовірних висот. Але те, що вирвалося з горла барда, було ледь чутним скрипом.