Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— То от для чого ти послала до мене Іолю? Заради терапії? Для полегшення трансу?
— Дурень ти!
— Не настільки.
Неннеке відвернулася, засунула руку поміж м'ясисті пагони незнайомих відьмакові кучерявих рослин.
— Ну добре. Так, я послала її до тебе. Заради терапії, як ти виразився. І скажу тобі, це вдалося. Вранці ти реагував набагато краще. Був спокійнішим. Крім того, Іоля теж потребує терапії. Не злися.
— Я не злюся ні на… терапію, ні на Іолю.
— А на голос розуму, який чуєш?
Геральт не відповів.
— Транс необхідний,— повторила Неннеке, оглядаючи свій печерний сад.— Іоля готова. Вона встановила з тобою фізичний і психічний контакт. Якщо хочеш поїхати, ми зробимо це сьогодні вночі.
— Не хочу. Зрозумій, Неннеке, у трансі Іоля може почати віщувати. Пророкувати, читати майбутнє.
— Саме це й мається на увазі.
— От-от. А я не хочу знати майбутнього. Як я стану після цього робити те, що роблю? Втім, я знаю його й без того.
— Ти певен?
Він промовчав.
— Ну добре,— зітхнула жриця.— Ходімо. Геральте? Не хочеться бути безтактною, але скажи мені… Скажи, як ви познайомилися? Ти й Йєннефер? Як це почалося?
Відьмак посміхнувся.
— Почалося з того, що нам з Жовтцем нічого було їсти, і ми вирішили наловити риби.
— Треба розуміти, замість риби ти піймав Йєннефер?
— Не зовсім так. Я розповім, як було. Але, якщо не заперечуєш, після вечері — я трохи зголоднів.
— Тоді ходімо. Я взяла все, що було потрібно.
Відьмак попрямував до виходу, ще раз повів очима по печерній теплиці.
— Неннеке?
— Га?
— Половина того, що тут росте, не зустрічається ніде у світі. Я не помиляюся?
— Не помиляєшся. Більше половини.
— У чому причина?
— Якщо я скажу, що причиною тому милість богині Мелітеле, тобі, імовірно, цього буде недостатньо?
— Швидше за все, так.
— Так я й думала,— Неннеке посміхнулася.— Бачиш, Геральте, наше яскраве сонце усе ще світить. Але вже не так, як раніше. Хочеш, почитай книжки. А коли не хочеш витрачати на це часу, то, може, тебе задовольнить, якщо я скажу, що кришталь, з якого зроблені вікна в покрівлі, діє як фільтр. Він відсіває вбивчі промені, яких у сонячному світлі усе більше. Тому тут живуть рослини, яких у природних умовах ніде у світі вже не зустріти.
— Зрозумів,— кивнув відьмак.— А ми, Неннеке? Як з нами? Адже й на нас світить те ж сонце. Чи не належно й нам поховатися під таке скло?
— Взагалі, належно,— зітхнула жриця.— Але…
— Що «але»?
— Але вже пізно.
Останнє бажання
1
Сом виставив вусату голову, сильно рвонув, забився, схвилював воду, блиснув білим черевом.
— Обережніше, Жовтцю!— крикнув відьмак, упираючись підборами в мокрий пісок.— Тримай, холера…
— Тримаю… — прокректав поет.— Матінко, ну чудовисько! Не риба — левіафан! Їжі буде, боги!
— Послаблюй, послаблюй, а то линва лусне!
Сом прилинув до дна, ривком кинувся вниз за течією, убік закруту. Линва задзвеніла, рукавички Жовтця й Геральта задимілися.
— Тягни, Геральте, тягни! Не відпускай, заплутається в корінні!
— Линва лусне!
— Не лусне! Тягни!
Вони напружилися, потягнули. Линва зі свистом розсікала воду, вібрувала, розкидала краплі, що блищали, немов ртуть, у променях сонця, що сходило. Сом раптом виринув, закружляв під самою поверхнею води, напруга линви ослабла. Вони взялися швидко вибирати слабину.
— Зав'ялимо,— засопів Жовтець.— Відвеземо в село й велимо зав'ялити. А голова піде на юшку!
— Обережніше!
Відчуваючи під черевом мілководдя, сом вивалився з води до половини двосаженевого тіла, смикнув головою, хльоснув пласким хвостом, різко ринув на глибину. Рукавички знову задиміли.
— Тягни! Тягни! На берег його, риб'ячу душу!!!
— Линва тріщить! Послаблюй, Жовтцю!
— Витримає! Не бійся! А з голови… юшку зваримо…
Знову підтягнутий ближче до берега сом завертівся й взявся люто рвати линву, немов даючи зрозуміти, що так легко не дасть засунути себе в горщик. Бризки здійнялися на сажень вгору.
— Шкіру продамо… — Жовтець, упираючись і почервонівши від натуги, тягнув линву обома руками.— А вуса… З вусів зробимо…
Ніхто ніколи не довідався, що збирався поет зробити із сомових вусів. Линва з тріском луснула, і рибалки, втративши рівновагу, повалилися на мокрий пісок.
— А, щоб тебе!— гаркнув Жовтець так, що луна пішла по очерету.— Скільки їжі пропало! Щоб ти здох, риб'ячий хвосте!
— Казав я,— Геральт обтрусив штани,— казав, не тягни силою! Зіпсував ти все, друже. Рибалка з тебе, як з козячої задниці труба.
— Неправда,— образився трубадур.— Те, що це чудовисько взагалі заковтнуло наживку — моя заслуга.
— Цікаво. Ти й пальцем не поворухнув, щоб допомогти закинути гак. Бренькав на лютні й дер горлянку на всю округу, нічого більше.
— Помиляєшся,— посміхнувся Жовтець.— Коли ти заснув, я зняв з гачка живця й начепив дохлу ворону, яку знайшов у кущах. Хотів ранком подивитися на тебе, коли ти цю ворону витягнеш. А сом піймався на ворону. На твого живця хіба б лайно клюнуло.
Останній коментар
Admin 15.09.2022
повністю (здається)
Дмитро 15.09.2022
Питання, ця книга перекладена повністю чи
скорочено?
Admin 24.04.2020
якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити
Додати коментар