Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

Геральт не відповів.

Нагорі скрипнули двері. Йєннефер стояла на сходах, спершись на поручні.

— Відьмаче, можеш на хвилинку заглянути?

— Звичайно.

Чарівниця притулилася спиною до дверей однієї з більш-менш обставлених кімнат, у якій помістили бідолашного трубадура. Відьмак підійшов, мовчки глянув. Він бачив, що її ліве плече трохи вище, ніж праве. Ніс, трохи довгуватий. Губи, трохи вузькуваті. Підборіддя, скошене трохи більше, ніж варто було б. Брови, не дуже правильні. Очі…

Він бачив забагато деталей. Зовсім непотрібних.

— Що з Жовтцем?

— Ти сумніваєшся в моїх здібностях?

Він продовжував дивитися. У неї була фігура двадцятирічної дівчини, хоча її справжнього віку він волів не вгадувати. Рухалася вона із природньою, невимушеною грацією. Ні, неможливо було вгадати, якою вона була раніше, що в ній виправили. Він перестав про це думати, не було сенсу.

— Твій талановитий друг буде здоровий,— сказала вона.— Його вокальні здібності відновляться.

— Я вдячний тобі, Йєннефер.

— У тебе ще буде нагода це довести,— посміхнулася вона.

— До нього можна?

Вона трохи повагалася, дивлячись на нього з дивною посмішкою й постукуючи пальцями по дверній рамі.

— Звичайно. Заходь.

Медальйон на шиї відьмака почав різко, ритмічно тремтіти.

Посеред підлоги лежала скляна куля розміром з невеликий кавун, що світилася молочною білизною. Куля відзначала середину ретельно вимальованої дев’ятипроменевої зірки, що сягала променями кутів і стін кімнати. У зірку була вписана намальована червона пентаграма. Кінці пентаграми були позначені чорними свічками, укріпленими у свічниках дивної форми. Чорні свічки горіли також в узголів'ї постелі, на якій лежав укритий овечими шкурами Жовтець. Поет дихав спокійно, уже не стогнав і не хрипів, з його обличчя зійшла гримаса болю, тепер її змінила блаженна посмішка ідіота.

— Він спить,— сказала Йєннефер.— І бачить сон.

Геральт придивився до зображень, накреслених на підлозі. Відчувалася уміщена в них магія, але він знав, що це була магія дрімаюча, нерозбуджена. Вона була наче подих сплячого лева, але в ній відчувався й схований до часу левиний рик.

— Що це, Йєннефер?

— Пастка.

— На кого?

— Поки на тебе,— чарівниця повернула ключ у замку, покрутила його в руці. Ключ зник.

— Отже, мене піймали,— холодно сказав він.— І що далі? Почнеш замірятися на мою цноту?

— Не лести собі,— Йєннефер присіла на край ліжка. Жовтець, усе ще ідіотськи посміхаючись, тихо застогнав. Це, безсумнівно, був стогін блаженства.

— У чому справа, Йєннефер? Якщо це гра, я не знаю правил.

— Я говорила,— почала вона,— що завжди отримую те, чого хочу. Так уже сталося, що я захотіла мати те, чим володіє Жовтець. Я заберу це в нього, і ми розійдемося. Не бійся, я не заподію йому шкоди…

— Те, що ти влаштувала на підлозі,— перервав Геральт,— служить принадою для демонів. Там, де викликають демонів, завжди комусь заподіюють шкоду. Я не допущу цього.

— … у нього волосина з голови не впаде,— продовжувала чарівниця, не звертаючи ніякої уваги на його слова.— Голосок у нього стане ще гарнішим, і він буде дуже задоволений, навіть щасливий. Усі ми будемо щасливі. І розійдемося без жалю, але й без образи.

— Ах, Віргініє,— застогнав Жовтець, не відкриваючи очей.— Чарівні твої груди, ніжніші за лебединий пух… Віргініє…

— Здурів, чи що? Марить?

— Він бачить сон,— посміхнулася Йєннефер.— Його мрія збувається уві сні. Я прозондувала його мозок до самого дна. Не надто багато чого там виявилося. Трішки мотлоху, кілька бажань, безліч поезії. Але не в тому річ. Печатка, якою була запечатана пляшка із джином, Геральте. Я знаю, що вона не в трубадура, а в тебе. Попрошу віддати її мені.

— Навіщо вона тобі?

— Ну, як би тобі сказати?— чарівниця кокетливо посміхнулася.— Може, так: не твоя це справа, відьмаче. Така відповідь влаштує?

— Ні,— теж посміхнувся Геральт.— Не влаштує. Але не картай себе за це, Йєннефер. Мене нелегко задовольнити. Дотепер це вдавалося тільки особам більш, ніж середнього рівня.

— Шкода. Значить, так і зостанешся невдоволеним. Що зробиш? Прошу печатку. І не посміхайся так. Це не пасує ні до твоєї краси, ні до твоєї зачіски. Якщо ти ще не помітив, то знай, що саме зараз почала виконуватися подяка, якою ти мені зобов'язаний. Печатка — перший внесок за голос співуна.

— Дивлюся, ти розкидала ціну на багато внесків,— холодно проговорив він.— Добре. Цього можна було очікувати, і я очікував. Але нехай це буде чесна торгівля, Йєннефер. Я купив твою допомогу, і я заплачу.

Вона скривила губи в посмішці, але її фіалкові очі залишалися холодними.

— Вже в цьому, відьмаче, не сумнівайся.

— Я,— повторив він,— а не Жовтець. Я забираю його звідси в безпечне місце. Зробивши це, повернуся, виплачу другий внесок і наступні. Що ж стосується першого… — Він засунув руку до секретної кишеньки на поясі, дістав латунну печатку зі знаком зірки й ламаного хреста.— Будь ласка. Але не як перший внесок. Прийми це від відьмака як знак подяки за те, що хоч і з розрахунком, але ти поставилася до нього доброзичливіше, ніж це зробила б більшість твоєї братії. Прийми це як доказ доброї волі, покликаний переконати тебе, що, подбавши про безпеку друга, я повернуся сюди, щоб розплатитися. Я не помітив скорпіона у квітах, Йєннефер. І готовий розплачуватися за свою неуважність.

Попередня
-= 80 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 11.


Останній коментар

Віталій 13:48:18

Сам ти херня!!!


Віталій 13:47:06

Хороша книга!!!!


максим 25.09.2018

клас всім рикоментую сайт прочитав за 3 дня


Додати коментар