Слава ЗСУ!

— Хотів би знати і я.

— Ти йшов у храм. Тому що богослужитель Крепп, теж член ради, приділяв Йєннефер багато місця у своїх проповідях. Втім, ти зовсім і не приховував своєї думки відносно богослужителя Креппа. Ти обіцяв прочитати йому лекцію, що стосується поваги до прекрасної статі. Говорячи про нього, ти впускав його офіційний титул, але додавав інші епітети, що викликали помітне пожвавлення в дітвори, що йшла за тобою.

— Так,— пробурчав Геральт.— Значить, додалося й богохульство. Що ще? Оскверніння храму?

— Ні. Увійти ти не встиг. Перед храмом чекала рота міської варти, озброєна всім, що тільки знайшлося в цойґгавзі, крім катапульти, як мені здається. Схоже було на те, що тебе просто скалічать. Але ти не дійшов до них. Зненацька схопився обома руками за голову й знепритомнів.

— Можеш не закінчувати. Але, Хіреадане, ти-то як опинився в ямі?

— Коли ти впав, кілька вартових підскочили, щоб подірявити тебе списами. Я вступив з ними в суперечку. Дістав по голові алебардою й опинився тут, у ямі. Мені, безсумнівно, пришиють обвинувачення в участі в протилюдській змові.

— Ну, якщо вже ми потрапили в обвинувачувані,— заскреготав зубами відьмак,— то, як думаєш, що нам загрожує?

— Якщо Невілл, бургомістр, встиг повернутися зі столиці,— буркнув Хіреадан,— то хто зна… Ми знайомі. Але якщо не встиг, вирок винесуть політики, у тому числі, зрозуміло, Лавроносик і лихвар. А це значить…

Ельф зробив короткий жест у районі шиї. Незважаючи на півморок, що панував у підвалі, цей жест залишав мало місця для домислів. Відьмак помовчав. Злодії пошепки переговорювалися. Сидячий за «безвинність» дідок, здавалося, спав.

— Прекрасно,— сказав нарешті Геральт і брудно вилаявся.— Мало того, що я буду висіти, так ще й знаючи, що став причиною твоєї смерті, Хіреадане. І, імовірно, Жовтцевої. Не переривай. Я знаю, що це справа рук Йєннефер, але винуватий однаково я. Моя дурість. Вона обкрутила мене, зробила з мене, як кажуть краснолюди, дуба.

— Гм,— пробурчав ельф.— Ні додати, ні забрати. Я тебе попереджав. Чорт забирай, тебе попередив, а сам виявився таким же, користуючись твоїм виразом, дубом. Ти ремствуєш на те, що я потрапив сюди через тебе. Я міг зупинити тебе на вулиці, обеззброїти, не допустити… Я цього не зробив. Боявся, що, коли розвіються чари, які вона на тебе навела, ти повернешся й… заподієш їй зло. Вибач.

— Вибачаю великодушно. Бо ти поняття не маєш, яка сила була в її заклинанні. Я, дорогий ельфе, звичайну примову перериваю за кілька хвилин і при цьому не втрачаю свідомості. Заклинання Йєннефер тобі б не вдалося зламати, а щоб мене обеззброїти… Згадай гвардію.

— Повторюю, я думав не про тебе. Я думав про неї.

— Хіреадане?

— Так?

— Ти її… Ти її…

— Я не люблю високих слів,— перервав ельф, сумно посміхнувшись.— Я нею, скажімо так, сильно захоплений. Ти, імовірно, здивуєшся, як можна захопитися такою, як вона?

Геральт прикрив очі, щоб викликати в пам'яті образ. Образ, який його якось незрозуміло, скажімо так, не використовуючи високих слів, приваблював.

— Ні, Хіреадане,— сказав він.— Не здивуюся.

З коридору почулися важкі кроки, дзенькіт металу. На підлогу підвалу лягли тіні чотирьох вартових. Проскрипів ключ, безневинний старий різко відскочив від ґрат і сховався поміж чесних грабіжників.

— Так швидко?— пошепки здивувався ельф.— Я думав, на те, щоб поставити ешафот, знадобиться більше часу…

Один із вартових, лисий як коліно, здоровило з істинно кабанячою щетиною на морді, тицьнув у відьмака.

— Цей.

Двоє інших схопили Геральта, грубо підняли й приперли до стінки. Злодюжки втиснулися в кут, довгоносий дідок зарився в солому. Хіреадан хотів підхопитися, але впав на підстилку, відповзаючи від приставленого до грудей корду.

Лисий вартовий зупинився перед відьмаком, підкотив рукави й помасував кисть руки.

— Пан радник Лавроносик,— сказав він,— велів спитати, як тобі у нас в ямі? Може, чого бракує? Може, холод докучає? Га?

Геральт не визнав доцільним відповідати. Штовхнути лисого він теж не міг, тому що вартові, котрі його утримували, наступили йому на ноги важкими черевиками.

Лисий коротко розмахнувся й саднув його під дих. Не допомогло захисне напруження м'язів. Геральт, ледве хапаючи повітря, якийсь час розглядав пряжку власного паска, потім вартові випрямили його знову.

— Нічого не треба?— продовжував лисий, тхнучи цибулею і гнилими зубами.— Пан радник буде радий, що ти не скаржишся.

Другий удар, туди ж. Відьмак закашлявся, і його, напевно, вирвало б, якби було чим. Лисий повернувся боком. Змінив руку. Удар! Геральт знову витріщився на пряжку власного паска. Хоч це й здавалося дивним, але вище пряжки не з'явилася діра, крізь яку просвічувала б стіна.

— Ну як?— лисий трохи відступив, явно збираючись розмахнутися сильніше.— Немає ніяких побажань? Пан Лавроносик велів запитати, чи немає яких? А чому це ти мовчиш? Язик у вузол зав’язався? Зараз я тобі його розв’яжу.

Удар!

Геральт і цього разу не втратив свідомості. А треба було б, бо внутрішні органи ще могли йому знадобитися. Однак, щоб знепритомніти, треба було змусити лисого…