знайди книгу для душі...
— Ні! Еррділю, ні! Не торкайся до нього й не намагайся затримати! З дороги, Еррділю! Геть з його дороги!
Запах бузку й аґрусу…
Двері. Спалах сонця. Спекотно. Задушливо. Запах бузку й аґрусу.
«Буде буря»,— подумав він. І це була його остання свідома думка.
6
Пітьма. Запах…
Запах? Ні — сморід. Сморід сечі, гнилої соломи й мокрого лахміття. Сморід димного смолоскипа, уткнутого в залізний тримач, закріплений у стіні із грубо обтесаних кам'яних блоків. Тінь, котру відкидав смолоскип на вкриту соломою земляну підлогу…
Тінь ґратів.
Відьмак вилаявся.
— Нарешті,— він відчув, що хтось піднімає його, притуляє спиною до вологої стіни.— Я вже став побоюватися. Ти так довго не приходив до тями.
— Хіреадане? Де… Чорт, голова розколюється… Де ми?
— А ти як думаєш?
Геральт обтер обличчя долонею й оглядівся. Біля протилежної стіни сиділи троє обшарпанців. Він бачив їх смутно, вони приткнулися якнайдалі від смолоскипа, майже в повній темряві. Під ґратами, що відокремлювали всіх їх від освітленого коридору, примостилось щось, що на перший погляд нагадувало купу ганчір'я. Насправді це був старий з носом, схожим на дзьоб лелеки. Довжина звислого бурульками волосся й стан одягу говорили про те, що він перебуває тут не перший день.
— Нас кинули в яму,— тужно сказав Геральт.
— Радий, що до тебе повернулася здатність робити логічні висновки,— кинув ельф.
— Холера… А Жовтець? Давно ми тут сидимо? Скільки часу пройшло з тих пір…
— Не знаю. Коли мене кинули, я теж був без свідомості,— Хіреадан підгорнув солому, сів зручніше.— Хіба це важливо?
— Ще як, чорт забирай. Йєннефер… І Жовтець. Жовтець там, з нею, а вона збирається… Агов, ви. Нас давно тут замкнули?
Обшарпанці пошепталися, але не відповіли.
— Ви що, оглухли?— Геральт сплюнув, все ще не в змозі відскіпатися від присмаку металу в роті.— Я запитую, який зараз час дня? Або ночі? Напевно, знаєте, коли вам приносять жерти?
Обшарпанці знову пошепталися, покашляли.
— Пане,— сказав нарешті один,— дайте нам спокій і, будь ласка, не розмовляйте з нами. Ми — чесні злодії, ми не політичні. Ми супроти влади не йшли. Не… замірялися. Ми тіки крали.
— Угу,— сказав другий.— У вас свій кут, у нас свій. Кожному своє.
Хіреадан фиркнув. Відьмак сплюнув.
— Так воно і є,— промимрив зарослий старий з довгим носом.— У тюрязі кожен стереже свій кут і тримається своїх.
— А ти, діду,— глумливо запитав ельф,— тримаєшся їх або нас? Ти до якої групи себе відносиш? До чесних або політичних?
— Ні до якої,— гордо відповів старий.— Бо я невинний.
Геральт знову сплюнув.
— Хіреадане,— запитав він, масуючи скроні,— із цим замахом на владу… Вірно?
— Абсолютно. Ти нічого не пам'ятаєш?
— Ну, вийшов на вулицю… Люди на мене поглядали… Потім… Потім був якийсь магазин…
— Ломбард,— понизив голос ельф.— Ти увійшов у ломбард. І відразу ж дав по зубах лихварю. Міцно. Навіть дуже міцно.
Відьмак стримав проклін.
— Лихвар упав,— тихо продовжував Хіреадан.— Ти дав йому кілька разів ногою по чутливих місцях. На допомогу прибіг слуга. Ти викинув його через вікно на вулицю.
— Боюся,— буркнув Геральт,— цим справа не обмежилася.
— Побоювання цілком обґрунтоване. Ти вийшов з ломбарду й попрямував по середині вулиці, розштовхуючи перехожих і викрикуючи якісь дурниці відносно честі дами. За тобою тягся солідний хвіст. Там же були я, Еррділь і Вратимир. Ти зупинився перед будинком аптекаря Лавроносика, увійшов і через хвилину знову вийшов, тягнучи Лавроносика за ногу. Потім звернувся до юрби, що зібралася, із чимсь на зразок промови.
— Якої?
— Кажучи найбільш зрозуміло, ти повідомив, що поважаючий себе чоловік не повинен називати шльондрою навіть професійну повію, тому що це низько й огидно. Що застосовувати визначення «шльондра» стосовно жінки, якої ти ніколи не знав і ніколи їй за це не давав грошей, справа брудна й абсолютно неприпустима. Екзекуція, повідомив ти всім, буде проведена негайно, і це буде покарання якраз для такого гівнюка, як Лавроносик. Після чого затис голову аптекаря між колін, стягнув з нього штани й врізав по задниці ременем.
— Продовжуй, Хіреадане. Продовжуй, не шкодуй мене.
— Лупцював ти Лавроносика по задниці, не шкодуючи сил, а аптекар вив і верещав, плакав, волав про допомогу господню й людську, благав зглянутися, обіцяв навіть виправитися, але ти йому явно не вірив. Тут підбігли кілька озброєних бандитів, яких у Ринді прийнято називати гвардією.
— А я,— покачав головою Геральт,— саме тоді й замахнувся на владу?
— Куди там! Ти замахнувся набагато раніше. І лихвар, і Лавроносик значаться в міській раді. Імовірно, тобі цікаво буде довідатися, що обоє вимагали викинути Йєннефер з міста. Вони не тільки голосували за це в раді, але говорили про неї всяку гидоту по корчмам і обговорювали її вельми невишуканим чином.
— Про це я здогадувався вже давно. Розповідай. Ти зупинився на гвардійцях. Це вони кинули мене в яму?
— Хотіли. Ох, Геральте, це було видовище. Що ти з ними витворяв, описати неможливо. У них були мечі, дрюки, ціпки, сокири, а в тебе тільки ясенова тростина з ручкою, яку ти відібрав у якогось франта. І коли всі вже лежали на землі, ти пішов далі. Більшість із нас знали, куди ти прямуєш.
Admin 24.04.2020
якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити
Ольга 16.01.2020
Гарне фентезі,варто читата
Halyna19 27.12.2019
Підкажіть, хто перклав цю книгу?