Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

Він жахнувся. Ні, не від правди. Він жахнувся тому, що вона прочитає його думки, що вона дізнається, що він угадав. Що ніколи йому цього не вибачить. Він заглушив у собі цю думку, убив її, викинув з пам'яті, назавжди, без сліду, відчуваючи при цьому величезне полегшення. Відчуваючи, що…

Стеля провалилася. Джин, обплутаний сіткою вже гаснучих променів, звалився прямо на них, ричачи, і в ричанні цьому було торжество і жага вбивства. Йєннефер кинулася йому назустріч, з її рук вирвалося світло. Дуже слабке світло.

Джин роззявив пащу і простягнув до неї лабети. А відьмак раптом зрозумів, чого хоче.

І виговорив бажання.

15

Будинок вибухнув, цегла, балки й дошки злетіли вверх в хмарі диму й іскор. З пилу виплив джин, величезний, як клуня. Ричачи й заливаючись торжествуючим реготом, геній Повітря — д'їні, уже не зв'язаний ніякими зобов'язаннями й нічиєю волею, зробив над містом три кола, зірвав шпиль із вежі ратуші, злетів у небо й полетів, пропав, зник.

— Утік! Утік!— викликнув богослужитель Крепп.— Відьмак домігся свого! Геній полетів! Більше він нікому не загрожує!

— Ох,— вимовив Еррділь зі щирим замилуванням.— Які мальовничі руїни!

— Холера! Холера!— крикнув Жовтець, скорчившись за стіною.— Розвалив весь будинок! Ніхто не міг цього пережити! Ніхто, кажу вам!

— Відьмак Геральт з Ривії пожертвував собою заради порятунку міста,— урочисто проговорив бургомістр Невілл.— Ми не забудемо його, ми вшануємо його. Ми подумаємо про пам'ятник…

Жовтець стряхнув з рукава шматок заляпаного глиною очеретяного мату, отряхнув курточку від пластівців змоченої дощем штукатурки, глянув на бургомістра й кількома ретельно підібраними словами висловив свою думку про жертву, почесті, пам'ять і всі пам'ятники світу.

16

Геральт озирнувся. З діри в стелі повільно капала вода. Навколо валявся мотлох і купи дерев’яччя. За дивною випадковістю те місце, де лежали вони, було зовсім чистим. На них не впала жодна дошка, жодна цегла. Усе було так, немов їх охороняв невидимий щит.

Йєннефер, що злегка почервоніла, опустилася поруч, уперши руки в коліна.

— Відьмаче,— кашлянула вона.— Ти живий?

— Живий,— Геральт обтер пил з обличчя, засичав.

Йєннефер повільним рухом торкнулася його зап'ястя, ніжно провела пальцями по долоні.

— Я тебе обпекла…

— Дріб'язок. Кілька пухирів…

— Вибач. Знаєш, джин забрався. Остаточно й безповоротно.

— Ти шкодуєш?

— Не дуже.

— Ну й добре. Допоможи мені підвестися, будь ласка.

— Зачекай,— прошептала вона.— А твоє бажання… Я чула, чого ти побажав. Я вражена, просто вражена. Усього я могла очікувати, але щоб… Що тебе змусило так зробити, Геральте? Чому… Чому я?

— Не знаєш?

Вона нахилилася, торкнулася його, він відчув на обличчі дотик її волосся, що пахло бузком і аґрусом, і раптом зрозумів, що ніколи не забуде цього аромату, цього м'якого дотику, зрозумів, що ніколи вже не зможе зрівняти їх з іншими запахами й іншими дотиками. Йєннефер поцілувала його, і він зрозумів, що ніколи не побажає інших губ, крім цих м'яких, вологих і солодких від помади. Він раптом зрозумів, що із цієї хвилини для нього буде існувати тільки вона, її шия, її руки й груди, що вивільнилися з-під чорного плаття, її ніжна, прохолодна шкіра, не порівнянна з жодною з тих, яких він торкався. Він зблизька дивився в її фіалкові очі, найпрекрасніші очі у світі, очі, які, він так цього боявся, стануть для нього… Всім. Він це знав.

— Твоє бажання,— шепнула вона, приклавши губи до самого його вуха.— Не знаю, чи може взагалі здійснитися твоє бажання. Не знаю, існує чи в Природі Сила, здатна виконати таке бажання. Але якщо може, то ти засудив себе. Засудив себе… на мене.

Він перервав її поцілунком, обіймами, дотиком, ласкою, пестощами, а потім уже всім, всім собою, кожною своєю думкою, єдиною думкою, всім, всім, всім. Вони порушили тишу зітханнями й шелестом одягу, що розкидався по підлозі, перервали тишу дуже м'яко й неквапливо, старанно, дбайливо й ніжно, і, хоч обоє не надто знали, що таке дбайливість і ніжність, це їм вдалося, тому що вони дуже хотіли. І взагалі, вони не поспішали — і увесь світ навколо перестав існувати, перестав існувати на коротку, зовсім коротку мить, а їм здавалося, що це була ціла вічність, тому що це дійсно була ціла вічність.

А потім світ знову став існувати, але тепер він існував уже зовсім інакше.

— Геральте?

— Гммм…

— І що тепер?

— Не знаю.

— Я теж не знаю. Тому що, розумієш, я… Я не певна, чи варто було тобі прирікати себе на мене. Я не вмію… Почекай, що ти робиш… Я хотіла тобі сказати…

— Йєннефер… Йєн…

— Йєн,— повторила вона, повністю підкоряючись йому.— Ніхто ніколи мене так не називав. Скажи ще раз, будь ласка.

— Йєн…

— Геральте…

17

Дощ припинився. Над Риндою зайнялася веселка, вона перетнула небо обірваною багатобарвною дугою. Здавалося, вона виростає прямо зі зруйнованого даху корчми.

Попередня
-= 90 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар