Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Відьмак - Останнє бажання

— Варто!— викрикнув Фальвік.— Взяти його!

— Стояти! Ні з місця!— крикнув Денніс Кранмер, кладучи руку на сокиру.

Солдати завмерли.

— Ні, графе,— повільно сказав краснолюд.— Я завжди виконую накази… скрупульозно. Відьмак не доторкнувся до лицаря Тайлеса. Хлопчисько вдарився об власну сталь. Йому не пощастило.

— У нього поранене обличчя! Він спотворений на все життя!

— Шкіра зростається,— Денніс Кранмер уп'явся у відьмака сталевими очима й оголив у посмішці зуби.— А рубець? Шрами для лицаря — почесна пам'ять, привід для слави й хвали, яких так бажав йому Капітул. Лицар без шраму — пшик, не лицар. Запитайте його, графе, переконайтеся, що він радий.

Тайлес звивався на землі, плювався кров'ю, стогнав і вив, зовсім не скидаючись на обрадуваного.

— Кранмере!— гаркнув Фальвік, вириваючи свій меч із землі.— Ти пошкодуєш про це, клянуся!

Краснолюд відвернувся, повільно витяг з-за поясу сокиру, відкашлявся й соковито поплював у праву руку.

— Ох, пане граф,— проскрипів він.— Не кляніться марно. Терпіти не можу клятвопорушників, а князь Геревард дав мені право карати таких з ходу. Я пропущу ваші дурні слова повз вуха. Але не повторюйте їх, переконливо прошу.

— Відьмаче,— Фальвік, задихаючись від люті, повернувся до Геральта,— забирайся з Елландеру. Негайно. Незволікаючи!

— Я рідко коли погоджуюся з ним,— буркнув Денніс, підходячи до відьмака й віддаючи йому меч,— але в цьому випадку він правий. Їдьте звідси якомога швидше.

— Приймаємо вашу пораду,— Геральт перекинув ремінь через плече.— Але спочатку… Мені треба дещо сказати шляхетному графові. Пане Фальвік!

Лицар Білої Троянди нервово заморгав, витер руки об плащ.

— Повернімося на хвильку до кодексу вашого Капітулу,— продовжував відьмак, намагаючись не посміхатися.— Дуже мене цікавить одне дільце. Якщо б, припустимо, я відчув себе незадоволеним й ображеним вашою поведінкою у всій цій афері і якщо б, припустимо, викликав вас на бій тут, зараз, на місці, як би ви зробили? Визнали б мене досить… гідним того, щоб схрестити зі мною клинки? Або відмовилися б, знаючи, що в такому випадку я визнав би вас негідним навіть того, щоб на вас плюнути, відшмагати по морді й дати стусана під зад на очах кнехтів? Га? Графе Фальвік, будьте настільки люб'язні, задовольніть мою цікавість?

Фальвік сполотнів, відступив на крок, оглянувся. Солдати уникали його поглядів, Денніс Кранмер скривився, висолопив язик й плюнув на солідну відстань.

— Мовчите,— продовжував Геральт,— але я чую у вашому мовчанні голос розуму, пане Фальвік. Ви задовольнили мою цікавість, а тепер я задовольню вашу. Якщо вас цікавить, що буде, коли орден побажає яким-небудь чином досадити матері Неннеке або її жрицям і послушницям, або ж занадто вже грубо обійдеться з капітаном Кранмером, то знайте, графе, я відшукаю вас і, не подивившись ні на який кодекс, випущу з вас кров, як з поросяти.

Лицар сполотнів ще сильніше.

— Не забувайте про мою обіцянку, пане Фальвік. Ходімо, Жовтцю. Нам пора. Бувай, Деннісе.

— Успіху, Геральте,— широко посміхнувся краснолюд.— Бувай! Радий нашій зустрічі, сподіваюся, не останній.

— Взаємно, Деннісе. Тоді до зустрічі.

Вони навмисне повільно, не оглядаючись, від'їхали. На рись перейшли тільки коли сховалися в лісі.

— Геральте,— раптом проговорив поет,— думаю, ми не поїдемо прямо на південь? Думаю, треба обійти стороною Елландер і володіння Гереварда. Га? Або ти маєш намір продовжувати спектакль?

— Ні, Жовтцю, не маю наміру. Поїдемо лісами, потім звернемо на Купецький тракт. Пам'ятай, при Неннеке про сьогоднішню бійку ні слова. Ні слівця.

— Сподіваюся, ми рушимо відразу ж?

— Негайно.

2

Геральт нахилився, перевірив виправлену скобу стремена, підігнав стремінний ремінь, котрий ще не розім'явся і туго йшов у пряжці. Підправив попругу, торби, згорнуту за сідлом попону й приторочений до неї срібний меч. Неннеке нерухомо стояла поруч, схрестивши руки на грудях.

Підійшов Жовтець, ведучи на вуздечку свого темно-гнідого мерина.

— Дякуємо за гостинність, шановна,— серйозно сказав він.— І не злись вже на мене. Я ж бо однаково знаю, що ти мене любиш.

— Звичайно,— серйозно відповіла Неннеке.— Люблю тебе, шалапута, хоч і сама не знаю за що. Ну, бувайте…

— До зустрічі, Неннеке.

— До зустрічі, Геральте. Стеж за собою.

Відьмак гірко посміхнувся.

— Волію стежити за іншими. Це взагалі-то корисніше.

З-за храму, з-за оплетених плющем колон вийшла Іоля в супроводі двох молодших послушниць. Вона несла скриньку відьмака. Іоля ніяково уникала його погляду, збентежена посмішка то з'являлася, то збігала з її веснянкуватого, пухленького, покритого рум'янцем личка. Супроводжуючі її послушниці не ховали багатозначних поглядів, ледве стримуючись, щоб не розсміятися.

— Велика Мелітеле,— зітхнула Неннеке.— Ціла прощальна процесія. Візьми скриньку, Геральте. Я поповнила запаси твоїх еліксирів, там усе, чого бракувало. І ті ліки, знаєш, про що я. Приймай регулярно кожні два тижні. Не забувай. Це важливо.

Попередня
-= 93 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

Admin 24.04.2020

якщо помітили помилку виділіть її та тисніть Ctrl + Enter щоб відправити


Ольга 16.01.2020

Гарне фентезі,варто читата


Halyna19 27.12.2019

Підкажіть, хто перклав цю книгу?


Додати коментар