Слава ЗСУ!

- Я згодна. Я теж Вас кохаю.

- Тебе… Називай мене на “ти”. Я кохаю тебе, Зоряно!

- Я кохаю тебе, Михайло.

Моніка

- Мені усе набридло. Хочеться піти з цього життя. Зникнути. Непомітно. Просто зникнути - і все. Я - повна невдаха. І я не хочу цього життя. Я ненавиджу все, що мене стосується. Я ненавиджу все, що роблю. Я хочу заснути та… Та не прокинутися. Я хочу заснути назавжди.

1

Моніка відкрила очі: її розбудив дуже гучний звук.

За вікном все навкруги здригалося та руйнувалося, стіни її квартири почали тріскатися та нахилятися у різні боки.

Моніка зіскочила з ліжка та кинулася до отвору дверей.

Тільки-но вона це зробила, як будинок, в якому вона жила, миттєво провалився, залишивши лише тримальні стіни.

Від здивування Моніка не могла поворухнутися.

Хтось їй крикнув:

- Чого стоїш, дурепо?!! В укриття біжи!

- А де воно? - Запитала Моніка.

- Там. В підвалі. Було десь тут…

Від будинка майже нічого не залишилось. А вхід до підвала було повністю завалено.

- Що трапилось? - Моніка запитала у того чоловіка, що стояв поруч.

- Не знаю, але я бачив літаки, які скидали бомби. Я йшов з нічної зміни і нічого не пропустив з цього видовища. Бачу, тебе підняли з ліжка.

- Мене звуть Моніка. Почекай, десь тут була моя шафа. Ось. Ця сукня вціліла. Ось ці туфлі теж цілі. Зараз одягнуся. Гарний стілець! Ну, як я тобі?

- А я - Ігор. В білизні мені подобалось більше. А в туфлях буде незручно. Як хочеш. Пішли, пошукаємо живих та спочатку вийдемо з руїн міста. А потім будемо йти на захід. Добре, що ми живемо на краю міста, біла полей. Мабуть, це нас і врятувало. Думаю, більшість ударів припало на центр міста. Гадаю, іншим дісталося більше.

- Підожди. Будь ласка. Я переодягнусь. Я кажусь тобі дурепою, але нам казна скільки іти, я надягну улюблену сукню, пошукаю свої документи та гроші та візьму свою клатч-сумку. А ось мій телефон. Ці речі дивом вціліли. Це - все, що в мене залишилось. Я не можу додзвонитися до батьків. Ніякого сигналу. Може, вся інфраструктура зруйнована. Шкода, що ми не чуємо жодного голосу живої людини. Я готова. Я подобаюсь тобі? Я навіть спробую посміхнутися. Ти мовчиш… Не хочеш мені відповідати... Добре… Тобі не до мене... Я все зрозуміла: тобі не подобається моя поведінка. Годі базікати. Ну, все, я йду на зустріч невідомому. Веди нас, мовчану.

Через годину чоловік та жінка вийшли на краєвид з горами, які торкалися моря. Їх цілувало ранкове світло.

Біженці пройшлися по верхівці однієї невеличкої гори.

А потім перед ними з’явився чудовий вид на річку.

Мимо них пробіг кінь, якого чоловік та жінка намагалися зловити, щоб більше не йти пішки. Але всі зусилля були марні.

Ще дві години - Ігор та Моніка опинилися в пекучій пустелі, через яку треба було пройти.