Слава ЗСУ!

– Зда… здається я.

– Він, – підтвердив водій. – Я не хотів ставати, та він наполіг. Тоді я спитав де, а він каже: „отут!”

– Он як! – Цьвіріньченко багатозначно зиркнув у бік генерального. – Цікава виходить диспозиція! В тебе, Костику, раптом загадковим чином зникають сигарети й ти, в порушення інструкцій, недвозначних, зваж, інструкцій Павла Павловича, наказуєш водієві зупинитись у певному місці. А чи не дожидається тебе там, Костику, співумисник? А ти ще й сам виносиш йому гаманця: на, бери й тікай! Як просто! Залишається тільки розіграти невеличкий спектакль для водія. Що, не так?

– Ні, ні! – збілів Костик. – Що ви, ні! Павле Павловичу, чого це він? Ні! Я барсетку з рук не випускав згідно з інструкцією, тому й пішов з нею по сигарети!

– Добре, – продовжував зам, дивлячись на кур’єра очима, зображеного на великій фоторепродукції позад крісла генерального, удава, – то опиши нам нападника.

– Я… я… чорт його знає. Він налетів так спотайна. Пам’ятаю лише щось велике, темне, здається… синє…

Цьвіріньченко скептично хмикнув і знову стрілив у бік Павла Павловича промовистим позирком, мовляв: усе ясно!

– Я встиг його розгледіти, – озвався водій. – Правда тільки зоддалік.

– Так, – заохотив його „комсомолець”.

– Невисокий, опасистий, м-м-м... клишоногий. Чуприна наче темна. Так ніби схожий на вдягненого в одежу ведмедя. Але тягу дав прудко.

– Негусто, – розчаровано покривився Цьвіріньченко.

– Останнього тижня, – озвався негучним голосом Фередо, – на пост охорони разів зо чотири телефонував якийсь невідомий. Чоловічий голос питав Костика, а коли йому казали, що того немає, зразу кидав слухавку.

Після цих слів у кабінеті запанувала тремка тиша. Всі ніби подерев’яніли. Було навіть чути, як гавкнув десь на вулиці вигулюваний господарем собака. Нарешті генеральний неквапом повернувся й на диво м’якою ходою підійшов до кур’єра.

– Он як, – промовив лінивим, навіть лагідним якимсь, голосом. – А я ж вас попереджав! Попереджав: не чіпайте, суки, моїх грошей, хіба я вам мало плачу? – Його широка горбиста долоня поволі піднялася та обхопила хиряву Костикову шию, ніби то була шия гусака. – В якій іще шаразі сраний кур’єр отримує стільки, як у мене, га? А ти, гнида, зазіхнув. Зазіхнув на чуже…

Костик несміло пручався, силкувався щось заперечити, але з його горла, перейнятого дужою рукою колишнього військового, вихоплювалось лише жалюгідне невиразне хавчання.

– Та я тебе, – навіснів генеральний, – та я…

В цю мить зателенькав залишений ним на столі мобільник. Павло Павлович ослабив руку і, скориставшись нагодою, Костик судомно хапнув кілька ковтків повітря.

– Слухаю! – господар кабінету притис телефон до м’ясистого бурякового вуха. – Так! Найшли!? – На мить його очі лихоманково зайнялися, але тут таки й згасли, погляд зробився неживим, задимленим. – Дякую! – гиркнув у слухавку, опустив руку, обвів мерлим зглядом присутніх, тоді раптом замахнувся й щоєсили хряснув мобільником об підлогу в тому місці, де не було килима. Іграшка розлетілась на друзки. – Машину знайшли, – прохрипів. – Там таки, неподалік. Але це нам нібіса не дає. Авто порожнє. Учора ввечері ці „Жигулі” було викрадено в Дарниці, господар одразу подав заяву. – Тут генеральний спинив погляд на водієві. – Ти можеш йти. Та гляди там, язика з-за зубів не висолоплюй! А з цим ми ще побазаримо!