Слава ЗСУ!

Водій тихо вийшов і акуратно зачинив за собою виготовлені на спецзамовлення, прикрашені витіюватим різьбленням, двері директорського кабінету…

Глава 2.

(продовження)

Христинка

Про ці події двотижневої давності Христинка не знала й знати не могла. Вона солодко спала молодим голодним сном у порожній тітчиній хаті і той її сон докладав усіх зусиль, аби відгородити відпочиваючий мозок від невгавного гуркоту, що робився все гучнішим та надокучливішим. Врешті дівчина прокинулась і не одразу втямила, що то тарабанить хтось кулаком у двері. Зиркнула на годинник – лише десята. Кого ж це сатана приніс у таку ранню пору?

Відчинила – на порозі товкся грузький спітнілий міліціонер, вона вже знала, що це дільничний. Одразу студеним вогким сіверцем війнула чомусь гадка про Максима.

– Добрий день. Перепрошую, ви спали?

– Так, я з нічної.

– Даруйте, не знав. Сусіди сказали, що ви дома, то я й стукав. Можна?

Виставивши вперед пузо, міліціонер пройшов у передпокій, окинув чіпким оком кімнату, ніби ненароком зазирнув нащось під стіл.

– Ви ж Христина Линенко?

– Так.

– Вдома самі?

– Сама.

– А ви часом не знаєте, де перебуває зараз такий собі Максим Баглай?

– Максим? В Києві. Він там працює. А що?

– Річ у тому, громадянко Линенко, що з одного з райуправлінь внутрішніх справ міста Києва до нас надійшов запит стосовно місця перебування Максима Баглая, уродженця Лисянки. А мені відомо, що він з вами, сказати б, гм... неодноразово зустрічався.

– Зустрічався, – виклично ствердила Христинка. – То й що?

– Та нічого. Просто він зник безвісти. Коли ви бачились востаннє?

Христинка похолола.

– Зник?.. Як... зник?

– Отак, шановна. Трапляється – люди зникають безвісти. Нажаль. Чим завдають нам, між іншим, чимало клопоту! Питаю ще раз: Коли ви востаннє бачили Максима Баглая?

– Три тижні тому. Він приїздив до… Приїздив на вихідні. Мав і цієї суботи приїхати, та чомусь…

– А пізніше ви його не зустрічали?..

Розгублена, розкошлачена Христинка сиділа на неприбраному ліжку й крізь шибку позирала, як, важко вихляючи з ноги на ногу, суне від тітчиної хати дільничний. Він випитував її про Максима, про його останній приїзд, про що балакали, як почувався, чи не казав, що збирається кудись виїхати. Дівчина віднікувалась, стенала нерозуміюче плечима, а в голові бухало щораз нестерпніше: зник! Максим зник! Її любчик, її безбоязний шляхетний лицар зник безвісти! Як же це – безвісти? Що, його вже й серед живих немає?..

Не добившись від Христинки нічого путнього, дільничний пішов, а вона залишилась у порожній хаті, наче ластівка в клітці, никала з кімнати в кімнату, наштовхувалась на стільці, сідала на ліжко, підходила до вікна, врешті не витримала та вийшла надвір – відчувала, що в приміщенні задихнеться.