Слава ЗСУ!

Назавтра вона пішла в райвідділ. Довго нудилась біля чергового, той клопотався іншими справами й змушував Христинку чекати. Нарешті зглянувся – вислухав її плутані пояснення та направив до молодого дражливого лейтенанта, який увесь час, поки вона сиділа, пересовував папери, починав писати, клав ручку, брався за телефонну слухавку, тоді знову совав і перекладав на столі папери й теки.

– Так, надійшов запит. А ви йому, власне, хто? А-а, знайома. Так-так. Тож запит. Де він? Був десь тут. Ну, власне, там повідомляється, що п’ятнадцятого... так, п’ятнадцятого липня цього року Максим Баглай не прийшов на роботу. Через п’ять днів (уявляєте – аж через п’ять днів!) керівництво фірми, де він працював, занепокоїлось та почало його розшукувати. На квартирі, яку наймав Баглай, його не виявили й видно було, що не з’являвся там уже кілька днів. Тоді вони заявили в міліцію. От, власне, й усе. Ні, не все. Практично наступного ж дня, тобто шістнадцятого, у іншому місці, в одному з таксопарків Києва, не вийшов на роботу ще один лисянчанин і, як ми знаємо, добрий знайомий Баглая – Станіслав Дяченко.

– Славик? – скрикнула приголомшена Христинка.

– Ви його знаєте?

– Аякже! Вони друзі! І в Київ удвох поїхали.

– Ну, це нам відомо. Так от: Дяченко зник разом зі своїм таксомотором. Певно тому й ударили зразу на сполох. До речі, автомобіль Баглая, в нього, як відомо, – „фольксваген”, також щез. Що ви можете сказати з цього приводу?

Дівчина пригнічено знизала плечима.

– Боже... і Славик… Що ж це?

– Не переймайтесь, ведеться слідство – міліція розбереться. А ви зі свого боку, коли щось дізнаєтесь, неодмінно повідомте органи.

Через тиждень вона знову пішла до дражливого лейтенанта, який цього разу виглядав іще знервованішим. На дівчину глянув непривітно:

– Ми працюємо, шановна, працюємо. Не підганяйте. Бачте, скільки в мене справ? – плеснув долонею по височенькому стосику тек на краю стола. – Не один ваш Максим на мені. Й не бігайте сюди. Коли будуть якісь новини, ми повідомимо. Від Баглая, до речі, ніякої звістки?

– Ні…

– Ну йдіть, ідіть… А то і ви й ця жінка, Дяченкова мати… Не треба тут ходити, це не поможе.

Христинка сиділа вдома й чекала. Але день збігав за днем, а новин від нервового лейтенанта не надходило. Дівчина спала з тіла, висохла й від того її великі бездонні очі видавалися ще більшими й бездоннішими. Приходила вересклива Славикова мати, голосила, вимахувала руками, комусь погрожувала („що вони з ним зробили, іроди?”…), нахвалялась десь поїхати, з кимось розібратись, нахвалялася на Максима („це він, безбатченко, утягнув мого хлопчика в якесь нещастя!”). Христинка не могла довго зносити її лементу й, залишаючи гостю на тітку, тікала з хати.

Дівчина блудила як сновида, здригалась від кожного шереху, байдужо виконувала будь-яку роботу й думала лише про одне: Де Максим?

Христинка знову пішла до нервового лейтенанта.

– Жодних новин! – „потішив” він її з порогу. І я ж вас просив… Ходите тут… На мені он убивства висять, розказати б вам, а ви… Може він сам кудись злиняв? Він же нежонатий. Ні сім’ї ні рідні. Надумав, та й чкурнув із грошовитою кияночкою десь на південний пісочок. Тут би й сам… он акурат розпал сезону. А ви ходите…