Слава ЗСУ!

Коли вони вдруге за сьогоднішній ранок увійшли до кабінету, Павло Павлович гніздився за столом лютий, збуряковілий, його гарні сірі очі, що так пасували до приємної благородної сивини на ретельно підстрижених скронях, здавалося аж потріскували від палаючих в них грізних полисків. Поруч стояли його зам і водночас найближча довірена особа – Коля Цьвіріньченко, який чимось невловимо нагадував комсомольських активістів сімдесятих, і начальник охорони фірми, високий худокостий чоловік важковстановлюваного віку, якого всі називали просто Фередо. Коли водій і кур’єр увійшли, шеф підвівся:

– Ну-у?

Водій відступив на півкроку назад, мовляв, я тут не головний, тож доповідати довелося кур’єрові:

– Павле Павловичу! Я… – почав той розбурканим голосом, – ми… Словом, я вискочив купити сигарет, на перехресті за універсамом, і тут… Я вже вертався до машини, а цей козел… переступив мені дорогу і… ну й угрів чимось по макітрі – в мене й скалки з очей! Більше ні біса не пам’ятаю. Отямився на асфальті, барсетка щезла. Я зразу сказав йому, – кивнув у бік водія, – щоб дзвонив до вас… зразу…

Павло Павлович видобувся з-за столу і став повільно наближатися до допитуваних. Масивний, громіздкий, він сунувся на миршавенького кур’єра, як грозяна хмара:

– А якого це ви раптом гузна зупинилися, га? – Він рвучко повернувся до водія. – Чого спинився!? – гаркнув.

Той трохи зблід, але загалом незворушно розвів руками:

– Я, Павле Павловичу, що? Він наказав спинитись, я й спинився. Розумію, бл... – винен, не мав права. Але я що? Він старший машини, а я так – водило! Він побіг по куриво, а я залишився. Коли дивлюсь: підскочив до нього якийсь мугир у спецівці, торохнув чимось по довбешці, підхопив барсетку й – дьору. Я рвонув за ним і був би догнав, але той чкурнув через роздоріжжя на зелений, а я поки добіг – блимнуло червоне, а там такий рух! Та я просік, як він сідав на тому боці в „Жигулі” й одразу до вас подзвонив.

Павло Павлович знову зосередив увагу на кур’єрові:

– Де мої гроші? Кому ти їх, чмир, віддав? Чому порушив інструкцію?!

– Я… Павле Павловичу, – белькотів рудавий, – У мене… в мене зникли сигарети… кудись… А я… я й п’яти хвилин не можу без курива. А їхать довго. От я й сказав… сказав, щоб він спинився. Хто ж міг подумати…

– Так, зупинився. І якраз тут, саме в цей момент, саме в цьому місці уздрівся злодій, який злизав саме мої бабки? Так? Не вірю! – Павло Павлович забігав кабінетом, його важкі кроки не поглинав навіть розкішний килим. – Не вірю, що це збіг. Так не буває! Не вірю! Знайдіть, негайно знайдіть мої гроші! Знайдіть, бо я вас усіх на лічильник поставлю, козляри!

– Я запам’ятав номер, – нагадав водій.

– Та знаю, – махнув рукою генеральний. – Я вже подзвонив куди треба. Але розкумекайте ж ви, кретини, недоуми: я не можу втягувати в цю справу органи! Ми самі повинні знайти ці гроші, самі!

– Ви дозволите, – подав голос Цьвіріньченко, за яким, попри грайливе прізвище, тяглася слава винятково ускіпливої людини.

Шеф вовкувато промовчав, а замісник підійшов до рудоволосого:

– А хто з вас кинув ідею стати саме біля того кіоску?

Кур’єр злякано блимнув на водія.