Слава ЗСУ!

Глава 21

Темрява

Темрява. Така знайома, звична. Майже кревна. Вона довкола. Вона всюди. Вона замінює собою все. Є ти і є темрява. Й більше нічого. Існує, щоправда, спокуса підкоритися оманливому враженню, буцімто є ще щось. Можна навіть спробувати в цьому переконатись: торкнутися, наприклад, до бильця. І може здатися, що є ти, є бильце і є темрява. Або до стільця. І повірити, що є ти, є стілець і темрява. Але це омана. Надійка знає. Вона й раніше підозрювала, а тепер знає достеменно, що то все несправжнє. І бильце несправжнє, й стілець несправжній, і Віктор Теофілович, який трохи шепелявить і від якого пахне дорогими сигаретами, несправжній. І сестричка Ліана, від якої віє перестояним жіночим бажанням, несправжня, й балаклива санітарочка тьотя Ганя, від якої, як колись, в інтернаті – від тьоті Тоні, пахне хлоркою, теж несправжня. Справжня тільки темрява. Є ти й є вона. І все. Надійка спробувала виборсатися з її невидимих лабет, Надійка увірувала було, що є світло, є кольори, що є обриси, лінії, знаки; є бездонно-чудесна пелюстка прохолодної ранкової троянди, є бездонно-далеке, ясно-волошкове небо над верхів\'ями верб, є незміренна розмаїтість облич навкруги – жодне не повторюється двічі! Та все виявилось несправжнім. Певно то був по особливому жорстокий, винахідливо-безувірський утвір темряви. Винятково пекельний спосіб познущатися. За те, що не корилася, не вірила в її всесильність. Не вірила, що існує лише вона, безкінечна й усемогутня. Та її бритвозубі хижі прислужники – лозохвостики.

При згадці про цих в’юнких лютих почвар, які так живо, так виразно й об’ємно постали тоді перед її внутрішнім зором (чи перед душею – вона ж була тоді просто душею), Надійка здригнулась – як боляче вони її розшарпували! Тоді… коли сталося щось жахне, настільки жахне, що турботлива підсвідомість викреслила його з Надійчиної пам’яті, інакше б вона просто не витримала. Викреслила, але… лозохвостики. Ці залишились. Цих не викреслиш. Вони вартові пси чорноти…

Прийшов батько. Спочатку вона почула його ходу, запах і лише потім знайомий клопітливий голос:

– Ну як ти тут, маленька? Ось, я привіз тобі ожинового варення, це баба Оля передала. І привіт усі наші вуличні передають, найбільше Сашко твій, даже їхать з нами набивався, та не пустили, й усі зичать тобі видужання. Може тобі ще що кортить?

– Спасибі. В мене все є. Були дядько Василь і тьотя Ніна…

Батько прийшов не сам. Іще хтось стояв поруч, але цієї людини Надійка не знала. Безіменний запах (молода жінка), безіменний подих.

– Це Христинка. Пам’ятаєш: приходила до нас. Вона тобі помагатиме. Сподіваюсь, ви заприятелюєте.

– Здрастуй, Надійко.

– Здрастуйте.

– Е ні, давай-но просто на „ти”. Будемо подругами.

– Христинка згодилась пожити з тобою, поки мене не буде…

– Як не буде?

– Розумієш, дочко, виходить така петрушка… Мій давній приятель, Сава Наконечний, тепер в Іспанії. Зколотив бригаду, роблять, платня нічогенька. Й мене приглашає. Обіцяє до тисячі доларів на місяць. А якщо трудитися зверхурочно, то й більше.

– Нащо це тобі?

– Віктор Теофілович казав: є шанс. Повторна операція. Але гроші… а я підщитав: якщо кожного місяця відкладати по тисячі доларів, то за чотири роки й два місяці можна зібрати п’ятдесят тисяч. І тоді… Я робитиму зверхурочно, у вихідні, заощаджуватиму; може я спроможуся зібрати гроші раніше, щось позичу… А ти поки з Христинкою… Вона хороша.