Слава ЗСУ!

– Як? А де ж?..

Він підійшов до одного з котлів, поклав долоню на якесь мудраційне приладдя, що було підвішене спереду.

– Це газовий пальник. Якщо старатись – його можна розібрати хвилин за п’ятдесят. Тієї ночі я впорався за сорок. Я дуже старався. За пальником, – діра. Чоловік моєї постави може вільно залізти всередину. Я заліз і потягнув за собою його. Але в мене нібіса не виходило – недвижиме тіло ніяк не бажало пролазити в отвір. В якусь хвилю я даже злякався, що він застрягне напівдорозі. Та я таки випхнув його назовні, виліз сам, найшов у майстерні дошку, поклав один її кінець на підлогу, а інший – на край дірки. Й так, по дошці, затягнув його всередину. І знову змонтував пальника. На все в мене пішло годин зо три з половиною. Нічого – ніч велика, а котел запускається аж під ранок. Я встиг...

Отак воно, дівчино. Якщо на небі є рай і якщо Максим його заслужив, то я спровадив його прямиком туди. А назавтра й того, іншого. З тим я проваландався менше – мав уже навичку, та й дошку далеко не односив. Знаєш… коли я заглянув у котел, то там… вже не було… не було нічого. Температура газового полум’я – п’ять тисяч градусів…

Він зітхнув і кинув спраглий позирк на зжмакану сигаретну пачку.

– Маю тільки дві прозьби, – тихо промовив по хвилині. – Перше: не дзвони в міліцію до кінця зміни, дай доробити до ранку – не годиться людей підводити. І друге: подбай про Надійку. Розумію, це звучить якось… я накоїв страшного, завдав тобі нещастя, але… ти видаєшся такою… правдивою, а вона ні в чому не винна. Надійка нічогісінько не знає, клянуся! І зараз вона знов останеться сама. Мої батьки вже старі, їх самих би хто доглянув, а більше в нас нікого з короткої рідні нема. Та й з далекої… в кожного свої замороки. А вона… даже в інтернат вернутися не зможе. Я не прошу, аби ти з нею жила. Але… просто прослідкувати, щоб не вишпурнули на узбіччя. Знаєш, як у нас буває...

Христинка звела очі на Інокентія:

– Ви хочете… щоб я подзвонила?

– А ти хіба не?.. Я вбиваю. Я небезпечний для суспільства. Мене належить ізолювати, хіба ні? Знаєш, коли ти приходила, допитувалась, я було намислив… До котельної тебе закликав, пам’ятаєш? Але не зміг. Не можна… це ж якесь навіженство… Або просто тому, що операцію було вже зроблено… Я тоді не знав, що воно добрим не скінчиться.

– А той, третій, теж… тут? – кивнула в бік котла.

– Ні. В погребі. Думав: загребу на городі, та часу не мав – не до того було. Думав… сьогодні, та…

Цілу хвилину вона мовчала. Навіть дві. А тоді заговорила:

– Закопувати не можна – найдуть. Коли-небудь, як-небудь, а найдуть. Треба, щоб не найшли. Треба, щоб він зник. Немає трупа – нема й убивства, так мені один лейтенант казав. Треба й третього сюди, в котел… Я поможу.

– Ти? – він нічого не тямив. – А хіба?..

– Так. Але роздумала. Й не допитуйте мене! Сама нічорта не розбираю й нічорта не можу пояснити. Але… Надійка. Нині треба подбати про неї.

– Піду, виключу газ. Бітум уже перегрівся, – прохарчав чужим голосом Інокентій і прудко вибіг надвір…

Костиків труп вони привезли на завод наступної його нічної. На візку, прикидавши зверху картопляним бадиллям. Цього разу Інокентій демонтував пальник за тридцять хвилин…