Слава ЗСУ!

– Звідки гроші, – питає.

– А яка різниця? – кажу. – Ви обіцяли помогти!

Він аж за голову вхопився. Давай пояснювати мені, що гроші треба провести через банк, вказати джерело, заплатити податки, іще чимало всякої лажі мені розжовував. Я сидів, слухав, а тоді – бах на стіл другу половину:

– Ось, – кажу. – Ще півста. Вони ваші. Аби тільки Надійка побачила!

Йому зразу заціпило. Зсунув брикети до шухляди й звелів готуватися в дорогу. І документи в мене забрав – робити візи.

Отакою платою побачила Надійка світ. Знаєш, вона втратила зір у чотирирічному віці. Багато чого не знала, більше забула. Була, наприклад, упевнена, що існують сині коти. Мізкуєш, як це: тринадцять год нібіса не бачити! Тільки темінь! Але зараз я думаю… Однаково вона б довго зрячою не була. Тому що… розумієш: ТАКІ гроші… вони й не могли спричинити добро. Бо зло спричиняє тільки зло. А то були злі гроші.

– Чекайте, чекайте, – вражено перебила оповідача Христинка, – ви хочете сказати… вона що, знову?.. Я ж бачила її позавчора зовсім здоровою!

– Позавчора… – луною повторив Інокентій, який знову зробився струдженим та байдужим. Позавчора ще один прийшов. Теж по гроші. Додому прямо. Я й його… Точніше… Надійка помогла. Знаєш, мені гадається: незряча людина вміє бачити пальцями, вухами, чим завгодно. Правда ж? Бувало, дивився на доньку й не вірив, що Надійка не бачить, наскільки впевнено вона держалась: ходила, поралась по господарству. Мабуть тої ночі вона щось відчула, побачила своїм таємничим способом у мороці. І врятувала мені життя… відплативши зором. Доктор Леманн застерігав: ніяких неспокоїв…

– Боже! То вона, нещасна, знову сліпа!

– Знову. Вчора відвіз її в Київ до Віктора Теофіловича, того офтальмолога. Надійка зазнала жахливого потрясіння, тут би й здоровому не кожному обійшлося, а що вже говорити про неї! Віктор Теофілович сказав, що повторна операція можлива, але шансів уже буде процентів сорок – п’ятдесят, не більш. І знов треба шукати півста тисяч. Вона осталась покищо там, під наглядом. Власне, він нічого мужик, той лікар.

Інокентій підвівся, підійшов до дверей, повів плечима, вдихнув вогкої передсвітанкової захолоди. Він уже зізнався в убивстві трьох, але Христинка не боялась. Ніколи не зараховувала себе до відчаяк, але зараз дивовижним чином не боялась. Чомусь певна була, що Інокентій її не зачепить. Не таким він глядівся. Навпаки…

Вона неквапом перегорнула кілька сторінок журналу: прізвища операторів, години роботи котлів, час продувки… А ось на цій сторінці, вгорі, сильним кутастим почерком написано „глибинка”. Це він написав. Їхав до неї, думав про неї й написав. Де він розжився тими тисячами? Й нащо? Нащо вони йому здалися? Аби втілити її дурнувату дитячу мару про будинок на березі моря? Господи, та Христинку цілком би влаштувало його занехаяне кублище в Лисянці! Якби тільки покликав! Заради тих ста тисяч Інокентій убив трьох. Покищо. А що вчинив Максим? Ні, такі капітали їй були не потрібні! Вона б до них і не діткнулася! От Інокентій – інша річ. Він пішов на це заради доньки. Щоб та побачила світ. Ні, Христинка його не виправдовує – він сам в усьому винен, однак… Але ж він убивця!..

– Я б хотіла побачити… ну, те місце, де ви його… похоронили.

– Місце? – Її природне бажання викликало в Інокентія подив. – Яке місце? Нема ніякого місця.