Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Війна з лозохвостиками

– Давай, – каже, – мужик, вип’ємо!

Ну давай то давай. Сіли ми якраз отут, потягли по чарці, познайомились. Він Максимом представився. (Христинка мимохіть здригнулась).

– А ти знаєш, – каже, – мужик, що в оцій барсетці лежить?

– Начорта, – говорю, – мені знати? Вона ж не моя.

– А тут, – каже, – сто тисяч доларів!

Сто тисяч, – розмишляю собі гірко. Це ж операцію можна було Надійці зробити! А Максим давай глумитися з мене – який я вахлак, що досі ті гроші не потягнув. Який я, мовляв, селюк і недотепа, й який він, на одміну від мене, хват і умник. Мені чхать було на його зневаги – переді мною наче стояла Надійка, моя невидюща дитина. А в довбесі оберталися слова того київського офтальмолога: п’ятдесят тисяч… Я сидів, слухав патяканину підхмеленого гостя й не знав, що діяти. Думав даже попросити в нього на операцію. Та то лиш так, мигцем, дурня... Я думав про Надійку й про те, що призвідець її нещастя – я. І я мушу, я заприсягся зробити все, аби повернути моїй дівчинці зір. А цей задавакуватий мартопляс, хто він мені? Ніхто. І все таки я не міг зважитись. Це дуже важко – зважитись, і страшно. Не доведи Господи зважуватись коли тобі на подібне! А той усе вихвалявся, дитинство згадував. А коли повідав, як вони з дружком гаманця колись у сліпого відняли – мені в мізках ніби закоротило. І начорта він про того сліпого розпатякував? Я присунув до нього ззаду, тут у мене ключ лежить на п’ятдесят п’ять, ото я тим ключем… Він плів саме щось, мовляв, завжди бий першим… Я й вдарив… Однаково, – міркую, – ти їх, ті гроші, неправдиво здобув, а може й сам кого пришив за них. Це я так виправдовувався… Заховав я ту барсетку, найшов у нього ключі, вийшов до воріт. Дивлюся – його машина стоїть, та, що я туніч з канави витягував. Відімкнув, завів, відігнав трохи від заводу, та й кинув. Далі слід було загнати, або вкрити де, та часу не мав – дожидало ще мене багато роботи.

Надійка. Я думав тоді тільки про неї. Нею виправдовувався, нею кріпився. Мріяв, як зроблять операцію… як вона побачить…

На мить Христинці здалося, що він плаче. Але ні, очі в Інокентія залишались сухими, тільки голос змінився; не звучав уже він байдужо й втомлено, а був… ніби в дитини, котра вчинила шкоду…

– Ти пойми мене, дівчино: зараз я вже не виправдовуюсь і прощення не прошу. Тільки розуміння. Зрозумій мене й усе. А виправдовування – ні, яке може бути виправдовування…

– То це таки він написав, – тихо мовила Христинка.

– Що? А, те слово. Мабуть. Я виходив, перевіряв температуру… Ні, більше… осмілювався…

– І що було далі?

– Далі? – Інокентій дістав останню сигарету. – Наступної ночі все повторилося знов. Все жахіття. Тільки непевність моя не була вже такою тягучою… Приїхав якийсь чоловічок, низенький такий, коренастий…

– Славик…

– Не знаю, він не казав. Питав про Максима, про барсетку. Грозився. Що мені оставалось? Не міг же я за день влаштувати Надійці операцію! Я думав так: головне, аби дитина стала зрячою, а там – будь що буде. Хай судять, хай розстрілюють – плювати. Очі ж в неї не вирвуть. А цей… міг усе зіпсувати. Я й його… ключем… на п’ятдесят п’ять. – Інокентій віддихнув, сигарета в його пальцях дрижала. – Тачку його я теж відігнав, здається, на те місце, що й попередню. Я зрозумів: баритись нічого, хтозна, скільки їх іще буде – претендентів на паку доларів. І зранку поїхав у Київ, до того офтальмолога. Надійці сказав, що получив запрошення з благодійного фонду. Повірила. Я найшов лікаря й сказав йому, що дістав п’ятдесят тисяч. І виклав їх на стіл. Він мало язиком не вдавився, коли побачив ті брикети.

Попередня
-= 97 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!