Слава ЗСУ!

Максим відхилився на стільці, закинув ногу за ногу.

– Пам’ятаю, Кешо: мав я тоді років сім, а пацанка одна з нашої вулиці в Лисянці (я сам з Лисянки) бавилась такою гарненькою іграшковою автівочкою на батарейках та з дистанційним керуванням. В нас тоді таких іще не було – їй привезли з-за бугра. Ну скажи мені, Кешо: начорта дівці машинка? Це ж цяцька для хлопця! А мені дуже кортіло мати той автомобільчик! От я його в тої пацанки й відняв. Та й побіг, зарив на Тікичі в очерет. Її матуся, звісно, мигцем до моєї: так мов і так. А я що: не брав, не знаю і вобще, мене там не було! Обнюхали вони всю хату, надвір\'я – нема машинки, значить правда за мною! Я грався тоді тою цяцькою, заникавшись на горищі, аж поки батарейки не сіли, а тоді шпурнув пацанці через штахети. Отак, блябуду, Кешо! А якось ми з Гальмом, Гальмо – це міхом пришелеплений мій друганчик, стибрили в сліпого гаманця…

– В сліпого? – перепитав Інокентій.

– Ага – в сліпого! Вловлюєш, який прикол! Ми тоді, забув уже якого беня, в Звенигородку з Гальмом поперлися, а там сліпий попрохав нас перевести його через вулицю. Ну, ведемо, дивлюся: а в нього гаман з кишені стирчить! Ото була хохма, коли він дякував нам та нахваляв, які ми гарні виховані діти, а портмонет уже грівся в мене за пазухою! Сміховина!

Інокентій підвівся:

– Вийду, треба перевірити бітум. Я скоро.

Максим приплющив очі. Нарешті втома його наздогнала. Тіло налилось теплом, обважніло, закортілося впасти головою прямо на цей масний, запаскуджений мухами, столик та й заснути. Нарешті він може розслабитись – барсетка тут, все нормально. Треба ще, правда, дістатися Києва. Нащо ж він пив? А, нічого – перекуняє часинку в авто й буде як огірочок! Вернутися в Київ, „розплатитися” з Гальмом, а тоді можна й до Христинки… Христинка. Вона його чекає… Знічев’я розгорнув якийсь виробничий журнал, що припадав пилом на краю столика, під пальці втрапила тріснута й склеєна скотчем авторучка…

Хряпнули двері котельної – повернувся Інокентій.

– Давай-но, Кешо, ще по п’ять крапель і – форца, розбігаємось.

– Зараз, – господар почовгав кудись углиб приміщення. Максим налив півсклянки й поставив пляшку.

– Зарубай собі, Кешо: ніколи нічого не проси. Ніколи! І ніколи не бійся. Нехай вони бояться, а ти не бійся. І завжди бий першим…

Саме в цю мить генеральний директор компанії „Колор-трейдинг” Павло Павлович Чечель відчинив дверцята тераріуму й просунув до мамби руку…

Глава 20

Інокентій

Інокентій дивився на Христинку, але та відчувала, що, поринувшись у своє, він її зараз не бачить.

– Другий раз буває так, – продовжив по паузі: – находиш рятунок з безвихідного, начебто, становища, але згодом з’ясовується, що ніякий то був не рятунок, що рятунку таки немає, і що становище так і залишилось безвихідним. Іще безвихіднішим, чим спочатку. Й нестерпнішим. А виправдання тільки одне: ти не міг сидіти склавши руки – мусів щось робити. І ти зробив…

Того вечора я чатував на другій. Вдень привезли бітум з водичкою, а бітум і водичка, воно… Знаєш, як молоко збігає? Оце те саме, тільки „каструлька” тонн на сорок. Тупаю нагорі, заглядаю в свою „каструльку”, як ото сорока в кістку, коли дивлюсь: забігає на територію молодичок, меткий такий, височенький. Підходжу я до нього, а молодичок жаліється, мовляв: авто у нього в рівчак злетіло, просить, щоб я трактором витягнув, в нас там бульдозер стоїть, бачила? Я не дуже й хотів – мені тут смолу випарювать, але він уже так просив! А коли ще й десять доларів предложив, я згодився. Завів дизеля, витягнув його шарманку, там рядом ще одна машина стояла й люди якісь пособляли йому. Дає він мені десять доларів і просить, аби я подержав у себе до завтрього такого великого гаманця, як же він його називав? А – барсетка! А завтра він, мов, за нею заїде. І за це мені ще десять доларів дасть. Я знов погодився. На другий день приїздить, правда, той молодик по свою барсетку. Я віддаю, отамо вона, до речі, якраз на вікні лежала – це його чогось дуже розвеселило. Дістає він з пакета бутельку…