Слава ЗСУ!

– То що, мужик, моя барсетка на місці?

– А куди вона дінеться? Пішли в котельну, оддам.

Зайшли до просторого, здається, аж надто яскраво освітленого приміщення, посеред якого стояли два, як зрозумів Максим, парових котли. Навколо труби, крани, равлики вентиляторів…

– Он, – робітник байдужо кивнув на підвіконня, – забирай!

Максимові зробилося смішно. Насилу стримався: його барсетка, його неоціненна барсетка, за якою полює зараз ледве не пів Києва, за якою полює Славик, через яку кинувся десь у біга сіромашний Костик, непоказна дерматинова барсетка зі ста тисячами доларів усередині, лежала собі спокійнісінько на найвиднішому місці – на підвіконні брудної запилюженої котельної поміж якогось жалюгідного мотлоху, лежала й дожидалася його, свого господаря! Дарма він юртувався. Взяв її, рідненьку, до рук, погладив, перевірив пломбу. На місці! Таки не вдержався – пирснув.

– Тебе як звуть, братане?

– Інокентієм.

– А мене Максимом. Інокентій, це як – Кеша?

– Можна й Кеша, – відповів понурий маломовний трудяга в заяложеній спецівці.

При світлі Максим роздивився його краще: на вигляд років сорок, не так щоб високий, сутулуватий. На абияк поголеному обличчі – тонкі, щільно стулені губи, прямий ніс, темні глибокі очі. З-під масного картузика випинаються рідкі неохайні пасма русявого чуба. Максим чомусь подумав, що Кеша живе сам, без дружини.

Біля вікна був столик, поруч два стільці.

– Сьорбнеш? – Максим присів, дістав пляшку, закусь. Тривога минула, закортіло розслабитись, випити, погомоніти з цим глупуватим хуторянином, який цілу добу тримав сто тисяч доларів на зачумленому підвіконні.

– Та я, в принципі, не особо… Й робота…

– Нічого, Кешо, сідай. Зі мною можна. А робота не той… – стояла й стоятиме!

Інокентій сів навпроти, простяг руку й на тому ж таки підвіконні, серед порохні, відшукав сумнівної чистоти склянку, добув з кишені дранину, витер. Випили.

– А ти хоч знаєш, Кешо, – промовив, дістаючи сигарету, Максим, – що, блябуду, там, в барсетці?

– Нащо мені? Вона ж твоя.

– Точно, Кешо. Моя. Моєю й останеться. Це ти акурат, Кешо, сказав. Твоєю вона ніколи не буде. Та ти не печися – свою десятку отримаєш. А тут, Кешо, – Максим плеснув долонею по дерматину, який чорнів поруч, на столику, – тут брате, блябуду, сто тисяч. Ненашими!

Схоже, ця новина не справила на робітника ніякого враження. Він дивився вбік і зосереджено жував сардельку. Максим звеселів остаточно:

– Сто тисяч! Доларів! Дійшло?

– Сто то й сто. Вони ж не мої.

– Ха-ха-ха! – реготав Максим. – От дурандас! Ти ж міг узяти їх собі! Сто разів уже міг прихопити мою барсеточку й дати тягу. Шукай тебе потім! Сто тисяч! Ти хоч знаєш, бовдуре, що то за гроші?

– Знаю.

– Він знає! Куди тобі! Я й то не докумекав іще до кінця, як дати їм раду. А ти, Кешо, ніколи не матимеш таких лавандосів, даруй уже мені мою прямоту. Ти, Кешо, й такі як ти, завжди скнітимете на оцих-от ржавих, ніякому хріну не потрібних заводиках, отримуючи з запізненням свої жалюгідні крихи, а такі, як я, Кешо, пузо вигріватимуть на сонечку й матимуть все! Отак, братику. Ти вже не зобижайся. Бо ти, Кешо, тупий придуркуватий селюк, отак! Вперше й востаннє у твоєму нужденному житті навернувся тобі шанс, а ти лише водиш байдужки плечима! Бо ти не такий як я, Кешо. Ти й не будеш таким як я, Кешо, ти й не повинен бути таким як я, Кешо! Ти такий, яких мільйони, такий, як Гальмо; Гальмо теж ні біса не одержить, ти хоч десять баксів отримаєш, а Гальмо взагалі ні грама не отримає, схоже, навіть дечого збудеться, а знаєш, Кешо, чому? Тому, що все отримаю, Кешо, блябуду, я! Розібрав? Втямив, питаю? – Інокентій мовчки кивнув. – Я, Кешо, всякчас отримував, що хотів. Хай там як! Захотів – узяв, іще захотів – ще взяв. А ти й такі, як ти лише вкалують, аби було мені що брати! І так буде довіку, Кешо. Й було довіку.