Слава ЗСУ!

За кілька хвилин посередництвом кварти холодної води Максим підвів напівпритомного гостювальника на ноги, виштовхав надвір і, наче лантуха з лайном, випхнув за хвіртку. Повернувся до хати, усміхнувся збадьорливо до Христинки:

– Нічого, Глибинко. Ми ще виборсаємося з тобою із цієї дрисні. Гарантую!

І от він зник. А раптом Максим потребує допомоги. А раптом він лежить зараз на якомусь київському звалищі ослабілий, сходить, безталанний, кров’ю… А вона сидить собі тут, у Лисянці й чекає, що його знайде для неї дражливий, засмиканий міліцейськими клопотами, лейтенант! А як учинив би на її місці Максим? Та він би досі гори здвигнув! Та він би знайшов і вибавив її з будь-якої халепи! А Христинка…

Дивлячись директорові пекарні у вічі, дівчина заявила, що в неї знагла заслабіла мама і Христинці конче необхідна тижнева відпустка. Тихо лайнувшись, директор підписав заяву.

Зранку, вона поїхала в Київ.

Глава 3

Темрява

Зовнішня темрява справді виявилась іншою, не інтернатською. Увійшовши до колишньої оселі, Надійка нічого про неї не пам’ятала й не знала: ні розташування кімнат, ні меблів – в її пливких дитячих спогадах такий великий об’єкт, як хата, просто не вміщувався. Щойно батько відпустив її долоню, як дівчина зразу ж спотикнулася об поріг (в інтернаті порогів не було), на кухні миттю змела зі столу порцелянову тарілку й сполохано вклякла, притиснувши кулачки до грудей, коли та з брязкотом розбилась. Надійку обступали чужі запахи, незнайомі предмети, які не могли слугувати орієнтирами, й чужа темрява. Дика, невпорядкована. Надійка боялась цієї ворожої темряви, в якій не було покищо нічого, яка зяяла беззубою порожнявою. Була Надійка й була темрява. І все. Був іще, правда, батько й це тримало на поверхні, надавало її існуванню сенсу й улагодженості, але не міг же він бути поруч щомиті. В батька справи, він ходить на роботу, утримує сім’ю, яка побільшала рівно вдвоє.

– Я нічого не держав, – знайомив він Надійку з господарством, – самому й зарплатні хватало, а тепер ми вдвох і тобі треба добре харчуватись, то я оце завів курочок, кроликів, хочеш торкнутися?

– А можна?

– Ну а як же!

Крихітне пухкеньке звірятко приємно зігрівало долоні й серденько в нього стукотіло швидко-швидко. Здавалося, що воно боїться.

– Не бійся, пухнастику, я тебе не покривджу! – прошепотіла. – Ти мені потрібен, аби заповнити темряву!

І вона поступово заповнювалась.

– Це наша кицька, теж пухнаста. Погладь!

– Вона синя?

– Ні, що ти. Брунастенька. Отут курочки. Ось зерно, можеш взяти жменьку й сипнути. Тут у нас дерево, яблунька, обережно – поруч колодязь. Це сарайчик, тут хвіртка. А в хаті ти вже роззнайомилась.

Темрява наповнювалась обрисами, запахами, життям…

– Привіт! – незнайомий дівочий голос (імовірно – ровесниця), щільний аромат парфумів (щось віддалено схоже на запах Віри Аркадіївни).

– Привіт…

– Я тут! Я Свєта. Пам’ятаєш мене? Звісно ні, тобі було тоді всього чотири рочки. А мені чотири з половиною! Хоч зі мною дружити?