Слава ЗСУ!

– Не знаю, чи захочеш ти. Мабуть зі мною не цікаво.

– Я в курсі, що ти сліпа. Та то нічого. Гайда на вулицю – прошвирнемось, чого вдома киснути!

– Тільки не називай мене, будь ласка, сліпою. Це… неприємно.

– Тю, а як же?

– В інтернаті нас називали незрячими.

– Ну нехай так, мені однаково! Ану зізнавайся чесно: в інтернаті з пацанами цілувалася? Чи може й не тільки... га?

– Ні, що ти…

– Та чого там, застидалась. Я ось познайомлю тебе з Ігорьком. Тільки гляди не відбий! Ну гайда, гайда. Стій! Ні, так не піде. В тебе косметичка є?

– Нема. Нащо мені?

– Я так і знала! Зажди, зараз я злітаю, принесу свою. Треба привести тебе в порядок: вищипати брови, підвести очі, збацати манікюр. Ану покажи пальці! Е, та тут непочатий край роботи! Боже, а зачіска!

– Розкажи, яка я? – попросила Надійка, коли, принісши все необхідне, Свєта заходилась шаманити над її зовнішністю.

– Ну, носа дуже не закопилюй, не Клава Шифер… – „порадувала” подруга. – Та жартую! Все класно, все на місці. Губи тільки тримаєш стисненими, наче злишся. Розслабся, усміхнись. Ми тобі ще такого френда накопаємо! От ніс твій мені в подобу: рівненький, акуратний, не те що в мене – картоплина картоплиною! Я свій ніс ненавиджу лютою ненавистю. А Ігорькові, уяви – в кайф!

Кращого наповнювача темряви, аніж Свєта, годі було й вигадати. Свєти миттю стало багато. Вона заповнила собою темряву, заповнила весь навколишній простір, всю Надійчину увагу. Свєта жила неподалік, на цій таки вулиці й ще до вечора Надійка побувала у нової подруги вдома. Вони переслухали силу-силенну найрізноманітнішої музики, Свєта ледве встигала переставляти касети; заразом подруга розказувала про себе, про друзів, подружок, хто де тусується, хто з ким ходить, щедро ділилася найсвіжішими та найправдивішими поголосками („Тільки ти ж нікому не проколись!”) про людей, яких Надійка не знала й імен яких не запам’ятовувала. За день дівчата настільки здружились, що для остаточного зближення їм залишалося хіба посваритись. І до цього, як з’ясувалось, було зовсім недалеко.

Свєта наполягала, щоб подруга пішла з нею на дискотеку.

– Ні, – відмовлялася Надійка. – Ну що я там робитиму? Стовбенітиму десь під стіною й усі тицятимуть на мене пальцями. Знаєш, я ж не музейний експонат! Й тобі буду в тягар.

– Іще чого! Ні в який ти мені не в тягар. І ніхто на тебе пальцями не тицькатиме, хай тільки спробує! Ну ходімо, не мнися!

– Ні, може колись, пізніше. А отак зразу…

– То я що, дарма парилась? І макіяж тобі робила й зачесон…

– Ну вибач, я ж не просила.

– Зате я тебе прошу. А ти… така подруга…

– Та зрозумій, Свєточко! Не можу я, мені важко… Потрібен час.

– То це що, й мені з тобою гибіти?

– Чому? Йди, веселись. Ти й так цілий день біля мене. Спасибі. А завтра розкажеш, як було на дискотеці.

– То ти не дутимешся, якщо я піду?

– Ні, звичайно! Йди. А я покручу касети…

Подруги стали бачитися щодня. Свєта познайомила Надійку з Ігорьком, який здебільшого мовчав і тому дівчина не могла скласти про нього ніякого враження; з подружкою Яною, яка пасталакала ще більше за Свєту; з двома подружками-сеструньками Наталкою та Оксанкою, які завжди перебивали одна одну й Надійці важко було їх розрізнити; з молодшим братом Сашком.