Слава ЗСУ!

Темрява наповнювалась. Людьми, подіями, рухом. Надійка вже більш-менш самостійно пересувалася в хаті та на подвір’ї, умовила батька, аби той дозволив їй господарювати на кухні. Вона не вміла ще готувати, але бралася прибирати, мити посуд (ще дві тарілки, нахабно брязнувшись об підлогу й перелякавши дівчину в смерть, розлетілися на дрізки), пробувала чистити картоплю.

– Тільки тату, я хочу, щоб кожна річ мала своє місце. Чи то чайник, чи сірники, чи твоя попільничка, чи стілець, так мені буде легше. І двері в кімнатах, нехай вони будуть або завжди зачинені, або відчинені.

– Добре, – відповідав батько, невміло горнучи доньку до себе. – Я вже постараюсь, щоб так і було.

Надійка не пам’ятала, яким він був тоді, в сяйливому дитинстві, і пізнавала лише зараз. Ні, його голос зовсім не бринів голубиними барвами; дівчина не знала від нього запевнень у батьківській любові, не відчувала (і була йому за це вдячна) нуднуватої та втомної уваги, яку здорова людина виявляє зазвичай до хворої; але в його тихому непоквапливому голосі Надійка відчувала, можливо краще, аніж відчула б це зряча людина, таку відданість і готовність до самопожертви, що інших проявів батьківських почуттів вона й не потребувала.

Якось Надійка врізала пальця. Хазяйнували разом на кухні й на місці, де вона вже звикла тримати товкачика для картоплі, виявився ніж. Почувши, як донька скрикнула, батько впустив з рук якусь миску, ухопив Надійку за долоню, затиснув поріз; вона чула, як, силкуючись щось вимовити, він набирав раз-по-раз повітря, але нічого не говорив і лише видихав якось безпорадно, судомно, так, що дівчина сама захотіла його заспокоїти:

– Та не переймайся, тату. Нічого такого, правда ж?

– Правда, – нарешті видихнув батько. – Нічого. Це я винен. Скільки ти мене просила, а я, недолугий телепень! І як… це ж ніж! А якби…

– Ну, ну, тату. Все нормально. Глянь, кров певно вже не йде?

У неділю вони вирушили на базар – підновити, як казав батько, її гардероб. Ішли, тримаючись за руки, і дівчина кілька разів чула, як шепотілися позад них перехожі. А деякі слова загострений слух незрячої вирізняв цілком задовільно:

– Диви, диви, – чувся голосний лопіт звідкілясь ліворуч, – це та сліпа дівчина, що я тобі розказувала! А татусь, татусь! Ач, який турботливий! А замолоду їх покинув, накивав був п’ятами з якоюсь заїжджою шльондрою. Кобель. Ненавиджу таких!

По тому, як скам’яніла батькова долоня, Надійка зрозуміла – він теж дещо розчув.

– Надійко, а що ти пам’ятаєш із тих часів, коли… ще бачила?

– Так, якісь розмиті деталі: небо, дерева, сліпучу повітряну кульку, синю кішку…

– А маму, чи… мене пам’ятаєш?

– Маму трохи. Пам’ятаю, в неї була родимка на підборідді, а тебе… – дівчина винувато затнулася, – тебе не пам’ятаю… чомусь.

– Так! – зворушено промовив батько. – В неї дійсно була родимка! – Він віддихнув. – Свого часу я натворив глупства, доню. Навіть і не глупства, а… Я дуже про те шкодую, та часу назад не вернеш. – Він знову зітхнув. – Не вернеш…

– Нічого, – Надійка нерішуче спробувала його підбадьорити. – Ми ж удвох, а це головне, правда?

– Правда... Ні! Не може бути, щоб не існувало ніяких чортових засобів! Медицина зараз така всесильна! Поїдемо в Київ, до наймудріших професорів, у найвсеславніші інститути! Та я гори розкидаю, коли є хоч найменший шанс! Все оддам!..