Слава ЗСУ!

– В інтернаті лікарі мене оглядали, – сумно нагадала Надійка. – І встановили, що нажаль…

Сама виходити за ворота Надійка ще не наважувалась. Та в цьому не було потреби – мала вірного повожатого – Свєту. Крім байдикування в Свєти, вони відвідували її подруг, ходили до Ігорька, де Надійка ніяковіла, чуючи, як ті нишком цілуються, бігали на ставок купатися (Надійка на глибоке не заходила), смоктали в кафе „бренді-колу”.

І все таки дівчина не почувалася в цій компанії стовідсотково своєю. Вона невиразно відчувала перепону між собою й ними. Бувало, Надійка вловлювала поблизу навмисно притишене перешіптування, іноді речення уривалося раптом недоговореним. А варто було їй самій вправити щось до розмови, як усі в мент замовкали, якось аж надто підкреслено демонструючи свою до неї увагу, наче поступались місцем в автобусі. Надійці було прикро, та що поробиш – інших друзів не мала, а залишатися наодинці з чорнотою…

А якось… Свєти ще не було, – забігла Яна – забрати касету й батько попросив її прогулятися з Надійкою до крамниці. Він певно запарився по господарству й не помітив, як Надійка повернулась (Яна довела її до хвіртки). Дівчина саме викладала на кухні продукти, коли з подвір’я почувся Свєтин голос:

– Добрийдень, дядьку! Я по Надійку.

– А її нема. Побігла з Яною в магазин.

– А-а. То коли буде розрахунок, дядьку? Тут коп‘я саме треба до зарізу!

– Підожди трохи, ось дадуть зарплату. А хіба ти не хочеш просто, без грошей?

– Ну, дядьку, ви як мала дитина! Думаєте: в усолоду валандатися цілий день зі сліпою, даруйте – незрячою? Наче клопотів у мене більше нема!..

Надійка вмліла. Ледве не впустила з рук пакунок, повела тремтячою рукою вбік, знайшла ріжок столу, поряд стілець, сіла. Здалося, що звична зовнішня темрява прорвала якусь хистку перепону й ринула в неї всередину. Миттю скувала серце, заповнила собою мозок, холодним струменем залила, загасила свідомість… „То он воно як!” Отямилась, коли почула батьків голос:

– О, то ти дома. А я й не помітив… якось…

Він здогадався, що вона все чула й усе зрозуміла. І слова його мовились обачливо, знічено.

– Тату! – проказала з болем, з гнівом. – Як ти міг!? Нащо, нащо ти її… найняв? Аби я тобі не муляла, так? Аби не плуталась під ногами? А я ж нічого не знала, думала: це по справжньому!

Затулила долонями обличчя, заплакала, спочатку тихо, а тоді вголос, нестримно, беззахисно; так, як уміють квилити тільки немолоді, шмагані життєвими чварами жінки. Вперше за все своє недовге життя. Навіть на маминому похороні не плакала, хоч від неї й чекали, а тут…

– Боже, а я повірила! – чулося крізь голосіння. – Повірила, що зможу, як усі! А вони… Чому, чому вони такі жорстокі? І ти! Чому ти мене обдурив? Нащо взяв до себе?

Щось бухнуло перед нею на підлогу.

– Дочко, – почулося знизу, – рідна моя! Це я винен! Бий мене, карай мене, лай! Я гадав, як краще, гадав… Дурний шелепень – і завжди все попсую! Прости мене, нетяму! Прости! Прости й не сердься!

Грубі батькові руки найшли її долоньки, забрали від обличчя, стисли. Дівчина трохи заспокоїлась:

– Нащо ти мене обдурив?