Слава ЗСУ!

– Прости!

– Ніколи мене не обманюй!

– Не буду!

– Ніколи!

– Ніколи.

– І скажи їй, хай більше не приходить!

– Скажу! Все скажу, все зроблю! Ти тільки не сердься, тільки прости. Ти ж у мене одна-єдина, як я без тебе? Я винен, знову я... Але ти прости! Прости… донечко… Я так перед тобою проступився…

Надійка ніколи не чула, як плачуть чоловіки. Але тут вона здогадалась, що батько плаче. Зсунулась зі стільця, обняла його за шию, і знову заплакала, цього разу тихо, але довго, нарозтяг, і як безупинна осіння дощовиця, зволожували батькове плече її сльози…

Темрява. Дияволиця темрява! Це не батько винен, і не Надійка, й не Свєта. Це темрява! Її ненависник…

Надійка сиділа за столом і, використовуючи змайстрований батьком трафарет, намагалася писати, як писала в інтернаті. Вирішила скласти листа Маринці.

– Привіт, подруго!

Цей голос вона знала. Сашко, Свєтин брат. Розбишакуватий хлопчак років десяти-одинадцяти, якого недавня Надійчина подруга усіляко намагалася здихатись. Надійка напружилась:

– Чого тобі? Сказала ж, що не хочу її знати!

– Та я не від Свєтки, я сам собою!

– І що?

– А так. Хоч, буду з тобою дружити?

– Що, й ти?..

– Та ти не думай – я просто! Ти класна дівчина (Надійка невесело всміхнулась). А то Свєтка зі своїм бойфрендом мене витурюють. Наче я не знаю, що вони зачиняються в спальні, аби смоктатись! То що? – голос парубчака звучав розважливо, діловито.

– Не знаю, Сашко. Справді не знаю.

– Ти не бійся, я не надоїдливий.

– Ну, як не надоїдливий, тоді давай спробуємо…

Глава 4

Максим

Максимко вийшов і тихо причинив за собою двері директорського кабінету. Паскуди! Хто ж це встиг уже накапати „дерику”, що вони курили тайкома на спортмайданчику? Ніби всі були надійні, перевірені пацани. Й на тобі! Директор навіть у курсі, що вони кадили пекучим, аж у гузні дере, „Біломорканалом”. А що, як на годящі сигарети монет не вистачило! Мусили пустити в хід „термоядерні”, ті, що Саник Сколота тирив потихеньку в діда. В Саникового діда склероз – щойно розпечатає пачку, як Саник одразу кілька цигарок у кишеню, а дід і не пам’ятає, скільки він там уже видимів! Хороше діло – склероз! Шкода – в Івана склерозу немає. Іван усе пам’ятає, в того не поцупиш! А непогано б. Іван смалить розкішні „столичні”, а Максимкові тільки й лишається, що насолоджуватись їдучим пахіллям диму, що його випускає „татусь”, лежачи зазвичай (навіть не роззувшись) на тахті перед телевізором. А коли до нього приєднується ще й мати, то такий серпанок висне під стелею, що гола, запаскуджена мухами лампочка, ледь жевріє! Воно, може Іван і не відмовив би – почастував „синочка”, та Максимко не наважувався покищо просити. Іван – мужик статечний, з ним жарти кепські. Іван добре знає, що п’ятикласнику, або малолітці, як він прозиває Максимка, можна, а що ні. Телепнеш не те – таким потиличником нагородить! І мати завжди на його боці: „Чуєш, що батько каже, лобуряко!” Хм, „батько”!