Слава ЗСУ!

То хто ж таки продав? Саник Сколота не міг. Хіба Веня Префікс, або Славик Гальмо? Не стільки тієї розкоші – більше кашляли, ніж димували, як неприємностей. А може той кашель і виказав?

Зваживши всі обставини, на урок Максимко вирішив не повертатись. Мав бо вагомий аргумент – директор викликав! Навряд чи Євдокія Павлівна уточнюватиме в „дерика”, коли той шаливітера відпустив. Та й урок був останнім. „Ось, передаси мамі записку, – вручив йому директор згорнутий акуратним конвертиком папірець. – Я викликаю її до школи!” Ще чого! Максимко собі не ворог. Матері хлопець не боявся, а от Іван, хтозна, як зреагує. А засіб виховання в нього один на всі трапунки – потиличник!

Удома нікого не було. Максимко зашпурделив портфеля в куток, нашвидкуруч посьорбав холодний учорашній борщ з черствим куснем кислуватого хліба (свіжого не знайшов) і дунув з двору. На вулиці вже збігся з Іваном, який повертався звідкілясь, як завжди щось насвистуючи. Високий, бровастий, вродливий, він щоразу вражав Максимка своєю ходою: попри цупку, доладно збиту статуру, ступав м’яко, нечутно, якось ніби по котячому.

– Куди лижі нагострив, малолітко?

– Піду погуляю…

– Дивись, блябуду, щоб увечері був мені вдома! Діло є!

– Яке діло?

– Побач.

До вечора більше нічого цікавого не трапилось. Хіба що відняв у знайомих першачків дріб’язок – і на пачку „прими” не вистачить, та здибав Веню Префікса, з яким обмізкували сьогоднішню шкільну придибенцію.

Якось на уроці мови вчителька викликала Веню й спитала, з яких частин складається слово. „Ну корінь” – почав Веня. „Так, ще?” – „Префікс.” – „Добре, далі.” Веня мовчав. „Продовжуй” – підбадьорила його вчителька. „Префікс” – знову промовив Веня. На задній парті хтось пирснув. „Корінь, префікс – це ми вже чули, а далі?” Веня з хвилину помовчав, а тоді знову вперто повторив: „Префікс”. Цього разу смішки полинули вже звідусіль. „Префікс – це ти вже казав, – втрачала терпець учителька. – А які інші частини слова ти знаєш? Може су… су?..” – „Префікс!” – учергове затято випалив Веня й тепер уже весь клас, не криючись, розірвався голосним реготом. З того часу інакше як Префіксом Веню ніхто не кликав.

Якось само собою вийшло, що підозра впала на відсутніх. Веня наполягав що запроданець – Гальмо. Але приятеля він не переконав, бо контраргумент у Максимка був вельми вагомий: куди йому! Аби додуматись продати директорові курців кебета потрібна, а яка в Славика кебета? Тільки й знає, що насіння лузати, та кнопки Наталці Горобчисі підсовувати! Гальмо, він і є Гальмо! Так, не дійшовши спільної думки, й розбіглися.

Вони йшли сонною неосвітленою вуличкою Лисянки, була вже пізня пора й у більшості хат спали, лише в деяких вікнах то рівно сяяли жовтим лампочки, то блимали блакитними сполохами телевізори, та погавкували де-не-де під вікнами пси. Іван нечутною котячою ходою крокував попереду, а Максимко дріботів слідом.

Минули одну вулицю, другу, пройшли путівчиком понад річкою, звернули на третю. Іван простував упевнено, видно добре знав дорогу, хоч і був не з місцевих. Нарешті підійшли до великої цегляної хати, що ховалася в темряві за високим суцільним парканом. Біля хати було тихо, у вікнах не світилось. Іван озирнувся, схилився до Максимка: