Слава ЗСУ!

– Хазяїв немає, собака певно вже захолов – удень я його підгодував. Зараз я тебе пересаджу, хвіртка в них замкнута, але дурники, блябуду, не подумали, що можна ж розчинити ворота! То ти мені їх розчиниш. Там, унизу й вгорі засувки – найдеш!

Здійнятий дужими руками, Максимко злетів угору, на воріття, зістрибнув на той бік, намацав у темряві засувки і вже за мить Іван нечутно прослизнув на подвір’я й тихо причинив за собою стулки воріт.

– Тепер сюди! Диви: вікна загратовані, але ти малий – пропхнешся! Бачиш: кватирка відчинена, провітрюють! Залізеш, вийдеш у сіни й відімкнеш мені двері, в них там англійський замок. Зрозумів? На, блябуду, ліхтарик. Йди!

Все виявилось напрочуд легко: Максимко без пригод проковзнув у хату, пробрався, увімкнувши ліхтарик, до вхідних дверей і от Іван уже всередині. Відібрав у хлопця блимавку та заходився нишпорити в чужій хаті впевнено, цілеспрямовано, либонь добре знав, що шукав. І дійсно, досить таки швидко знайшов.

– Є! – промовив задоволено, дістаючи з якоїсь шухляди та відкриваючи невеличку скриньку. – Йди сюди, глянь!

У різьбленій, гаптованій зсередини червоним оксамитом, рахві лежав рівненький стосик розмальованих та розписаних незнайомими літерами папірців. Вони були незвично продовгуваті, але Максимко здогадався – гроші! Правда, таких грошей він іще не бачив.

– Ненаші…

– Еге ж, – хмикнув Іван. – Ненаші. Долари! Робимо ноги, малолітко! Нам тут, блябуду, більше ловити нічого!

Спорожніла скринька м’яко впала на встелену килимом підлогу. Але вона була така гарна, така манлива. Так зграбно лежав у ній щойно стосик розписаних незнайомими літерами папірців, що Максимко не втримався, підхопив шкатулу, пхнув за пазуху й подався за Іваном…

Додому поверталися в доброму настрої. Особливо збудженим був Іван:

– Кооператор! – цвіркав він погордливо крізь зуби. – Вважай – кровопивець! Таких радянська влада, блябуду, сімдесят років давила та не додавила! Останні товари, гад, скуповує й пре на Польщу! Ну нічого, ми з тобою трохи справедливість відновили! Зарубай собі, малолітко: ніколи й ні в кого нічого не проси! Хочеш – бери! І все буде твоїм, ось згадаєш мої слова. І ніколи не бійся! Нехай вони бояться. Хай усі бояться. А ти не бійся! І бий першим. Завжди бий першим! Тоді вони ще дужче боятимуться! Бачиш, які нині часи каламутні настають? Кожен хоче бути зверху. І ти хотітимеш. Тож добре затям мої слова, малолітко!

А далі була неймовірна, казкова, фантастична, подорож до моря. Говіркий, як йому й належиться, таксист швидко доправив їх розхитаною гірчичною „волгою” в далеке приморське селище, де вони найняли квартиру, власне, це був невеличкий котедж на дві кімнати й кухоньку, з підключеною до балона газплитою, і з водогоном. Найняли дешево, бо сезон минув, але було ще тепло й вони донесхочу розкошували на спорожнілому пляжі, годинами бовтались у теплому стомленому вересневому морі, аж не стачало сил з нього вийти, падали знеможені на пісок, а за півгодини знову кидали свої палені тіла в його нескінченні прохолодні обійми. І ніяк не могли накупатись.

Засмаглі, аж бурі, мешканці селища прямо на пляж приносили їм неосяжні, рябі, теплі, як сонце, кавуни, які знесилено репались від одного доторку Іванового ножа; їли ті кавуни, спершу скибками, тоді куснями, а тоді Максимко всією мармизою занурювався в кораловий зернистий м’якуш, а Іван, бувало, зводив хлопцеву голову з кавуном догори і солодкий масткий сік збігав просоленим щуплим Максимковим тільцем униз, швидко загусав і припадав пилом. Нехай – у морі змиється!