Слава ЗСУ!

Обідали надворі біля котеджика, під щільним, непроникним для сонця, виноградним шатром; за додаткову плату їм готувала хазяйка, яка жила поруч, і відгукувалась на чудернацьке ймення Сократівна. Щодня Сократівна смажила їм лобастих бичків, мама, сміялася, що наїсться тут бичків на цілісіньку решту життя, але на пропозицію хазяйки внести в меню зміни, вони дружно заперечували: ні, нехай будуть бички!

Після обіду Іван, бувало, лежав, а мама вмощувалась на нього верхи і, грайливо озираючись на Максимка, м’яла вкриті густим темним лісом чоловікові груди: „Іванку-у! Я тебе хочу!” Іван реготав, ляскав маму по ледь прикритих купальником сідницях, потім діставав з кишені та жбурляв Максимкові зіжмаканого карбованця:

– Йди, купи собі морозива!

Ні до, ні після тих двох тижнів не їв Максимко стільки морозива. Хлопець поглинав його десятками порцій, кілограмами, тонами! Разів по сто за день бігав до єдиного місцевого магазинчика, де нещадно спорожняв усі його скромні припаси, розраховані либонь на мешканців цілого селища, й ніяк не міг наїстись. Повертаючись, він уже знав, що мама вдаватиме, ніби заклопотана на кухоньці, сама ж стрілятиме в Івана значливими, але не дуже зрозумілими хлопчакові поглядами, а „татко” лежатиме на розкладному кріслі, де вночі спав Максимко, задоволений, ситий і, щойно хлопець з’явиться в хаті, заходиться вчити його уму-розуму:

– Дивись, малолітко й мотай на вус. Бачиш, як живемо? Нехило, блябуду, ге? Ніхто не знає, що буде завтра, один тільки Господь Бог знає. Тож кайф треба ловити сьогодні, зараз! Ніколи грошей не жалій, гроші – полова! Маєш – спали, отримай втіху! Та не будь скупарем – будь щедрим! Що легше з бабками розлучишся, то легше вони повернуться! А завтра що: дасть Бог день – дасть і прохарчівок! Бог, малолітко, не фраєр! Розібрав? Підеш, візьмеш і знов буде! Працювати не треба, нехай дядьки пашуть, а ти не працюй – бери готове! Вони де? В шахтах, у комбайнах вкалують, п’ятирічку он виконують, а ми з тобою де? Ото! І не слухай, коли тебе хто повчатиме. Мораль читатиме, абощо. Запам’ятай: правий тільки ти! Що б не робив, що б не казав – ти правий, правий завжди. Всі неправі, а ти правий! Затямив? Ти, малолітко, мене добре слухай – колись не раз іще, блябуду, згадаєш!

Максимко кивав головою та доїдав, докладаючи надзусиль, останнє морозиво, яке встигало вже на той час розтанути й спливало між пальців додолу.

Увечері Іван з мамою різалися в карти з двома дорослими, але нежонатими синами Сократівни. Рослі, жилаві брати з однаково наївним виразом на погано виголених обличчях щедро пригощали квартирантів креветками, висипаючи їх на клейонку щоразу ціле відро. До креветок Іван купував у тієї ж Сократівни шумливе вино й картярські бої точилися до глибокої ночі.

– Горбачов йолоп! – вигукував один з братів, голосно відсьорбуючи терпке (Максимко потай куштував) шипуче питво з величенького емальованого жбана. – Тисячу років на цих пагорбах родить лоза й тисячу років чоловік п’є вино, котре звеселяє його душу, та ще тисячу років питиме! А Горбачов – дурень! Хоче все розорити. А не слабо?

– Комуністам кінець! – заспокоював братів Іван. – Довго не продержаться. Ось згадаєте мої слова – відкриєте ще в цьому закомірку власну винареньку!

– А чому ви не женитесь, хлопці? – спитала якось мама.

– А як тут оженишся, – весело підморгував один, – коли щоліта приїздять нові наречені!