Слава ЗСУ!

Іван з мамою завжди вигравали. Як нащадки Сократівни не змовлялись, як не перезиркувались, як не пантрували наївними дитячими очима за меткими Івановими пальцями, в яких кольористі карти пурхали, як метелики, а однаково продували. Вони не йняли віри, що таке можливо, котрийсь неодмінно вигукував: „Ану давай ще!” Іван з мамою реготались і гра поновлювалась. Максимко засинав, прокидався, знов засинав, а негучне бубоніння, поривні вигуки, сміх протинали суху чорнильну темноту за відчиненим вікном будиночка іноді аж до ранку...

Коли вони приїхали додому, Максимко поніс у школу записку, в якій мама пояснювала двотижневу відсутність сина його нездоров’ям та лікуванням з виїздом у Трускавець.

А повернувшись, хлопчик побачив біля хати канарковий міліцейський „бобик” із загратованими віконцями. Іван сидів усередині й звідти чулися його розпалені, ба навіть (а може то лише здалося) веселі скрики:

– Рубай кінці, начальник, вибирай якір! Відбуваю в плавання. В четверте! Ех, з оркестром та під пар-радом!.. Начальник, не чую музики. Музики, блябуду, не чую! А по тундр-ре, по желєзной дор-роге!..

Двоє міліціонерів зачинили дверцята „бобика” зсередини, третій, певно той самий „начальник”, сів біля водія. В руках він тримав різьблену дерев’яну скриньку. А Максимко ж її так надійно заховав! Жовтий автомобіль рушив.

Мама насуплено стояла біля хвіртки. В її погляді не було ні розпуки, ні жалощів, ані співчуття. Такі очі бувають у дитини, коли в неї відбирають цяцьку, яку подарували спершу, буцімто, назовсім.

Через два з половиною місяці вона мала вже нового чоловіка, якого Максимко, попри мамине невдоволення, називав просто „дядько Андрій”. Дядько Андрій був тілистим, вайлуватим, зовсім не схожим на меткого жилавого Івана. Максимко не викликав у нього жодного інтересу й узагалі: єдине, до чого дядько Андрій проявляв інтерес, була випивка. Він пив уранці, пив в обід, увечері. Коли випивки було мало, він хиляв сам, а як більше – мама залюбки складала йому компанію і, схмелівши, вони почувалися найщасливішими з тих, хто живе.

А Максимко на всю решту життя запам’ятав ті казкові дні на морському узбережжі, той огрійливий спалах в його, важкому загалом, й одноманітному до того (та й після) існуванні та поклав собі хай там що, а зробити так, аби все його буття обернулося одного разу на щось подібне: на таке ж яскраве, захоплююче й нескінченне свято, яке було там, біля моря…

Глава 5

Христинка

У Солом’янському райвідділі внутрішніх справ столиці життя клекотіло. Люди в міліцейських строях снували коридорами, грюкали дверима, забігали до кімнати чергового, тихо матюкались, голосно перегукувались, десь раз-по-раз настирно дзвонив телефон. Здавалося, що райуправління готується до бойових дій. Тривалий час Христинка марно намагалася привернути увагу чергового, а коли привернула, то ніяк не могла пояснити заклопотаному правоохоронцеві мети свого приходу.

– Ви з заявою?

– Ні. Мені треба зустрітися з тим, хто займається зниклими безвісти.

– Навіщо? У вас хтось пропав? Ви прописані в нашому районі?

– Ні, я взагалі не з Києва. Розумієте, мені треба… треба розпитати…

– Розпитати? Дівчино, це ми розпитуємо – така в нас робота!