Слава ЗСУ!

Христинка спинилась, озирнулася й пішла за малорослою кругловидою, немолодою вже жіночкою, яка провела нещодавно на поїзд квартирантку. А жіночка, розпрощавшись зі співрозмовницею, пішла базарювати: купила в рибних рядах оселедця, у хлібному ларьку буханець, придбала якихось крупів і стала галайкотіти з іншою, вищою й сухішою за себе жінкою. Христинка підійшла та звернулась до щуплішої:

– Я перепрошую, чи ви не підкажете, де тут неподалік можна найняти на якийсь тиждень квартиру?

Вища глянула на кругловиду.

– Та воно, квартира є,– ховаючи інтерес, промовила низенька. На її круглому обличчі поміж двох рожевих, опуклих, наче яблука, щічок вирізнявся порядною картоплиною шпаркуватий краплистий ніс. – А ви ж хто, звідки?

– Та ми оце бульбу заготовляємо по селах. А я бухгалтер. Ви не тривожтесь, я й паспорт віддам і заплатити можу наперед!

– Тільки мені щоб було тихо! Я ні ґвалту ні пиятики не зношу! – суворо попередила господарка квартири.

– Що ви, ніякого ґвалту!

– Ну то ходім, покажу хатину. Тебе як звуть, дочко?

– Христинка.

– Гарне ім’я. А мене гукай тьотя Галя.

Тьотя Галя жила в невеличкому, наче іграшковому, будиночку неподалік базару. Утім, попри мініатюрні розміри, хатинка була розділена на дві половини й кожна мала окремий вхід. Ознайомивши квартирантку з помешканням, тьотя Галя одразу ж запросила дівчину на сніданок:

– І не думай, дочко, відмовлятися – обиджусь. Ми й з тією квартиранточкою, хороша була людина, шкода – поїхала, разом вечеряли, а було що й підобідували. Воно, вдвох веселіше, бо я, дочко, сама живу, ну а ти вже там купиш коли якого буханця, абощо.

Минуло вже більше доби, коли дівчина їла востаннє – в Києві ще переполуднувала біляшем, тож відмовлятися від гостини добросердої хазяйки не мала ні сил, ні бажання.

А вже за п’ять хвилин Христинка зрозуміла, що кращого джерела вістей, аніж тьотя Галя, не знайдеш, либонь, і в цілій Макарівці. Хазяйка квартири знала в містечку все і про всіх: хто, де, коли й з ким, кого, чому та задля чого. Причому спрямовувати говірку жіночку в бажаному напрямку виявилось зовсім не складно:

– Стривайте, тьотю Галю, десь я чула, в газеті, здається, читала, що в лісосмузі біля Макарівки знайшли захованими два новісіньких легкових авто без господарів. То це ваша Макарівка, чи якась інша?

– Яка там інша? – махнула рукою тьотя Галя, подаючи на стіл, до розчиненого оселедця, жарку розсипкувату картоплю. – В нас! Тільки не в лісосмузі, а в лісі під Вахутинцями. Усі про це балакають. Заховано й галуззям прикидано. Та так, що й зблизька не розгледів би, якби те гілля не пов’януло!

– А хто ж помітив?

– А, то комедія! – пожвавішала й без того моторна тьотя Галя. – Розказувала мені Тимофіївна, а Тимофіївна в нас – що тобі „цереу”: буцімто Вовчуг – є тут у міліції такий, кріпко ласий до жіночого добра, начальничок, поїхав у вахутинський ліс з мадамою. Ну й набрів ненароком на ті машини. То він, як легковики нагледів, то й забув, чого в лісі опинився – мерщій гайнув доповідати. То йому, балакають, ще й дяку оголосили, за професіоналізм. От тільки мадама та, молола Тимофіївна, з тою дякою не згодна: не виявив він, мовляв, до неї ніякого професіоналізму! Комедія!