Слава ЗСУ!

– Так, – усміхнулась Христинка. – І хто ж їх, цікаво, заховав, ті автівки?

– Бозна дочко, зараз такий непевний світ. Тимофіївна теліпала: мафія!

Христинка подякувала за сніданок і, пославшись на те, що треба посидіти з накладними, пішла на свою половину.

Зранку вона знову була на базарі. Прикупила дещо з наїдків, а більше блукала, прислухалася до розмов, та нічого цікавого так і не почула. Буденні людські клопоти, звичні теревені, нікому ніякого діла немає до таємничої знахідки у вахутинському лісі, побалакали люди та й забули. Може взяти таксі й гайнути в той ліс, подивитися? І що вона там побачить? Ні, сліди, якщо вони взагалі є, варто шукати між людей.

Обідала з тьотею Галею. Господиня цікавилась успіхами в заготівлі. Христинка похвалилася, що справи посуваються, заготовили й відправили на Запоріжжя вже десять тон крохмалистої, по обіді треба сідати за папери – накопичилося роботи.

– Працюй, дочко, працюй, – заспокоїла її тьотя Галя. – Моя Тимофіївна примудрилася десь нежиті підхопити серед літа – понесу їй обліпихового варення, кращого зілля від застуди нема.

Візит до райвідділу сподіваних результатів не дав.

– Маєте щось повідомити? – поцікавився лейтенант, який опікувався знайденими автомобілями (може той самий Вовчуг) і якого вона дивом застала на місці.

– Ні, – хитнула головою дівчина. – Просто я знайома Максима Баглая, зниклого власника „фольксвагена”. Можна сказати – наречена. Я його розшукую й от…

– Нажаль, – розвів руками лейтенант, – мені нічого вам повідомити. В лісі знайдено два легковика. Таксомотор відправлено власнику, а „фольксваген” стоїть у нас на штрафмайданчику. Стосовно нього заяв не надходило. Якщо ви маєте майнові претензії на автомобіль, то…

– Ні, вибачте. Ніяких претензій. Просто я розшукую Максима…

Лейтенант ще раз розвів руками.

Стояла біля сітчастої огорожі й дивилась на знайому автівку, яка встигла вже встелитися шаром пилу. Одне колесо було спущене. Коли Максим приїздив востаннє, вони їздили цим авто на Тікич – улаштували собі веселенький пікнічок. Максим був збуджений, сяючий, сповнений загадкових планів. Дорогою Христинка напівлежала в зручному сидінні й тримала його за руку...

Де ти, Максику? Де ти, любий? Як тобі допомогти? А може тебе вже… Ні! Не хочеться про таке думати. Принаймні, поки вона не побачить його тіла… Боже, невже в кінці пошуків вона побачить його задерев’яніле тіло!? То може краще... безвісти?..

Але що діяти далі? Куди йти, до кого звернутися? Бігати щодня на базар і сподіватися на випадок? Так можна бігати не один рік, а раптом Максим потребує негайної допомоги!

Хазяйка знову запросила на обід. Не відчуваючи смаку, Христинка задумливо сьорбала гарячий борщ із зеленою квасолею, а тьотя Галя встигала їсти й теревеніти:

– Певно, старої бульби осталося в людей небагато, ви щось зарано приїхали. Ось підождіть – почнуть копати цьогорічну, отоді будете завантажуватись прямо з городів! Он моя сестра в Карапишах тримає з сином п’ятдесят соток городу й усе під картоплю! То якщо гарна ціна, то вона чого ж… Хоча й посуха, та в сестри город при березі – вивернеш куща – картопля, як кавуни на баштані!

– Вибачте мене, тьотю Галю, – Христинка відклала ложку й подивилась хазяйці у вічі. – Я вас обдурила. Ні-ні, не бійтеся, – заспокоїла жінку, бачачи, як знекровились умить її щічки, – я не крадійка, не аферистка. Але й картоплі не заготовляю. Я тут з іншої причини…