Слава ЗСУ!

Недоїдений борщ давно захолов та вкрився тьмяною, оксамитовою на вид, плівкою, а вони все сиділи й тьотя Галя трохи нашорошено, але уважно, слухала розповідь Христинки:

– Знаєте, він не такий, як усі. Максим настирливий, смілий. Я з ним нічого не боялась! А як він віддухопелив того кретина Льову, а які розкішні плани ми будували! Він обіцяв, що я житиму у великому білому будинку на березі моря… Звісно, то все півжартома, та я вірила. Я в усьому йому вірила (тут тьотя Галя поблажливо усміхнулась)! І от він зник разом з машиною. І я полишила роботу й кинулась на розшуки. Та поки що знайшла тільки авто. Я бачила його сьогодні тут, на майданчику ДАІ. Це один з тих, захованих у лісі, автомобілів.

– Боже! – сплеснула долонями тьотя Галя. – Бідна дівчина!

– От, авто найшла, а що далі… В міліції розводять руками. Тьотю Галю! Ви тут усе й про всіх знаєте. Допоможіть мені! Може ви чули щось про ті машини, чи можете щось дізнатись… Мені ні в кого більше просити допомоги…

– Не крайся, дочко, – відчувши, як забринів її голос, хазяйка поклала на холодну дівочу долоню свою, теплу й пухку. – Я ось побіжу до Тимофіївни. Щоб ми з нею та чогось у Макарівці не внюхали!

Упродовж кількох наступних днів Христинка вивчала місто, подовгу швендяла його запилюженими вулицями, ніби все ще сподівалася надибати де на Максимові сліди; в базарні дні прогулювалась ринком, прислухалася й придивлялась до оточуючих. Тьотя Галя винувато тупила очі, відчуваючи певно провину, що досі нічого не довідалась ні про знайдені в лісі легковики, ні про власника одного з них.

А якось удосвіта… Христинка ще спала, коли в двері затарабанила хазяйка:

– Вставай, дочко. Одчиняй – є новини!

Дівчина схопилась.

– Ось! – тьотя Галя впхнула до кімнати таку ж низеньку, як і сама, але тендітну, у великих окулярах з товстими скельцями, котрі затуляли собою пів обличчя, літню жінку, – це моя Тимофіївна. Ну розказуй, розказуй! – засмикала товаришку.

– Здрастуй, дитино, – привіталась Тимофіївна.

– Здрастуйте.

– Значить так, – глибоко вдихнувши, почала гостя. – Чула я вчора від куми Козубенчихи, що та чула від свого сусіда, що той на власні вуха чув, як Міха Баран, це алкашка тут один, глузував зі свого приятеля, ще замуленішого п’янюжки – Закуски: який, мовляв, Закуска дурандас. Якби, мовляв, він, Міха, найшов нічийну тачку, то він би вже так її заникав, що ні один ментовський пес би не винюшив! А тоді продав би собі тихцем на запчастини. А Закуска, мовляв, бевзень! Зажав, не хотів з Міхою ділитися, то так йому й тре! От! – Тимофіївна перевела подих.

– А ви знаєте цього Закуску? – спитала Христинка.

– А хто його алкаша не знає! – махнула рукою тьотя Галя.

– Розкажіть, як його знайти!

Рівно місяцем раніше, пахкого липневого надвечір’я, генеральний директор компанії „Колор-трейдинг” Павло Павлович Чечель стояв біля вікна свого чепурненького приміського котеджу й задумливо дивився в сутінки. Павло Павлович являв собою яскравий приклад вихованця суворої школи епохи первинного накопичення капіталу і просто так віддавати суму з п’ятьма нулями не збирався. Та, власне, справа навіть не в сумі – за певних обставин може б і віддав, але його взули, кинули, як найнедолугішого простака! А цього вже він простити не міг.