Слава ЗСУ!

Колишній військовий, який зтулив отой самий „первинний” капітал на хитромудрих оборудках з ніким і ніколи до кінця не облікованим армійським збіжжям у часи, коли все сипалось, ділилося й руйнувалось, знав ціну грошам, але ще більше він цінував свій організаторський талант, свій підприємницький хист, нюх. І от сьогодні з-під самісінького знаменитого чутливого носа Павла Павловича хтось нахабно викрадає його камзу! Хто? Однозначно не обійшлося без своїх. І підозра більше лягає на кур’єра. Хоча й тут не без питань. Ну перше: не віриться, щоб такий дохляк взагалі зважився зазіхнути на його гроші – не міг же не передбачити наслідків. І потім, якщо вже вкрав, то нащо вертався? Тікав би разом зі спільником, хіба не розумів, що втрапить під підозру? Ну, Фередо вже його розколе, розкаже бідолашний Костик, чи як там його, все, що було й навіть чого не було. Але де гроші? Гроші слід повернути якнайскоріше. „Туди” він зателефонував одразу, повідомив, що виникли деякі технічні труднощі й посилка надійде пізніше. Але „там” довго чекати не люблять, там взагалі не люблять чекати. Там кажуть: добридень, а в очах бачиш не власне відображення, а добре знайомий силует президента Франкліна. Звісно, Павло Павлович суму збере, але, по перше: на це піде кілька днів, а по друге – такі його рухи не минуть непоміченими. Чутки про труднощі, що виникли в Павла Павловича, можуть дійти до Майера і обачливий австрієць пригальмує просування такого вигідного контракту. І „там” не допоможуть, не спрацює ні давня дружба ні багаторічне „підживлення” – непофарбований дах потече!

Невчасно, ох невчасно сталося це нещастя! А що, як це не кінець, а тільки початок кінця і кур’єр лише пішак? І справжня мета його, Павла Павловича, таємничих недоброзичливців не банальна покража, а знищення конкурента? Хто ж це розв’язав проти нього війну? І чи один лише кур’єр – кріт? Чи можна ще взагалі довіряти кому-небудь у цьому гадючому кишлі? А водій? Вони ж були вдвох! (Ех, слід було садовити до них ще й охоронця! Та не хотів привертати зайвої уваги, а воно бач…) Чому він відпустив водія? Тільки тому, що між начальником і водієм встановлюються зазвичай довірливі неформальні стосунки? Тому що водій мимоволі стає носієм деяких, сказати б, „маленьких таємниць” шефа? Ні, треба попередити Фередо, нехай візьме під контроль і водія, а за найменшої підозри – й того в нору! Та вони взагалі могли вигадати всю ту історію з пограбуванням! Хоч Фередо й посилав чоловіка до тютюнового кіоску й свідки підтвердили слова його підлеглих, але могло ж це бути лише майстерне інсценування! З іншого боку – водило й номер запам’ятав і прикмети…

Питання… питання… до біса питань і жодної покищо відповіді. Павло Павлович сів у крісло, дістав мобільник:

– Ну, що там? – спитав нетерплячим дратливим голосом. – То натисни, натисни кінець кінцем! За що я вам гроші плачу, дармоїдам!? Пускай в хід усі засоби! Головне: де „капуста” й хто організатор? Вловив? Дій! Уранці повідомиш про успіхи. Відбій!

Вимкнув телефон і нервово затарабанив пальцями по гладенькій поверхні журнального столика. Зиркнув на годинник.

Час було навідатись нагору, та й для збурханих нервів кращого заспокійливого, аніж серпентарій не існувало, тож залишив телефон (ніколи туди його з собою не брав) і різьбленими гвинтовими сходами зійшов на мансардний поверх.

Плазунами Павло Павлович захопився ще за часів служби в далеких і жарких каракумських пісках. Якось на день Радянської армії підлеглі подарували йому піщану ефу – найсмертоноснішу змію барханів, плазуна, який не відає компромісів і найпримарнішу загрозу зустрічає миттєво й однозначно – атакою. Майора Чечеля змія загіпнотизувала, закохала в свою смертельну красу одразу. І поклала початок колекції – його таємній гордості, місцю відпочинку й філософських розмислів. Нині в обладнаному за останнім словом техніки серпентарії крім старожилки ефи мешкали підступна африканська мамба, двоє доброзичливих смугастих бунгарів, благородна індійська кобра, лагідний вайлуватий королівський удав та предмет виняткової гордості господаря – рідкісна й невимовно красива габонська килимова гадюка. Окрім ефи він привіз із пустелі гюрзу, але через кілька років (серпентарій тоді ще тільки будувався) та нажаль загинула, а нині господар з нетерпінням чекав поповнення – скоро мали доставити техаську гримучу, вінець досконалості численного плем’я плазунів.