Слава ЗСУ!

Батько заробив відгулів і вони поїхали в Київ. Аби сторонні не наштовхувались на її закостенілий погляд, він купив доньці затемнені окуляри, в електричці Надійка сиділа відвернувшись убік, і пасажирам здавалося, що дівчина просто розглядає щось за вікном.

А потім почалася їхня втомлива, безрадісна і (якщо відверто) безнадійна подорож столичними шпиталями, інститутами та ще бозна якими лікувальними закладами. Чекаючи прийому, вони подовгу, мовби надокучливі прохачі, сиділи під кабінетами, батько кудись ходив, щось з’ясовував, з кимось лаявся, з кимось радився, повертався й підбадьорливо поплескував доньку по коліну:

– Я про все договорився. Всунув сестричці шоколадку – зараз нас оглянуть.

Заходили до прохолодних лунких кабінетів, в яких навіть напружившись, Надійка не відчувала анінайменших ознак затишку й людської присутності; її садовили, де на твердий розхитаний табурет, де в м’яке крісло, тулили до лоба холодні металеві предмети, вмикали якісь прилади, сопіли, шаруділи папером…

– Ви розумієте… стан сітківки… стовбур головного мозку… морфологічні зміни… час втрачено…

Батькова рука знаходила її долоню й вони тихо виходили…

– Нічого, – знову підбадьорював він її в коридорі, – мені ось нараяли звернутись…

Маршрутка, метро, тролейбус, шоколадка… І знову прохолодний незатишний кабінет, крісло, мертвотний дотик металу… І безживний глос:

– В наших умовах... практично… не практикується… фактично… факти невідомі… – такі ж прохолодні незатишні й безживні слова… І шорстка батькова долоня:

– Нічого, мені ось підказали…

Ночували на Оболоні, в дядька Василя – двоюрідного батькового брата. Після небагатої вечері втомлена Надійка швидко заснула на тахті, де їй постелила тьотя Ніна. Вже в напівсні чула дівчина батьків голос, що притишено линув з кухні:

– Усе, що я можу, Васю. Все. Але як мало я можу, а як багато мушу! Ти розумієш…

А зранку – знов маршрутки, тролейбуси, гамірне велелюддя, з якого неможливо виокремити ні окремого запаху, ні голосу, ні ходи…

– Що я вам скажу, – Надійка збайдужіло слухала шепелявкуватий голос офтальмолога. – Фахівці нашого центру стажуються в Німеччині – у Штутгарті. Там роблять такі операції, але, ви розумієте, це унікальне обладнання, про яке ми покищо можемо тільки мріяти, а поїхати вам туди – операція коштує близько п’ятдесяти тисяч доларів. Так, що шукайте спонсорів, а організаційно ми допоможемо…

– Нічого, Надійко, мені ось іще порадили…

Дорогою додому втомлена дводенними мандрами Надійка заснула. Перед її внутрішнім зором (хоча, чи буває внутрішній зір за відсутності зовнішнього?) замерехтіли жовті й червоні кола, трикутники, ромби, гладка синя кішка погналася за невиразною темною тінню, від якої бридко тхнуло, певно то був скажений лис; грайливо зацибало в жовтому небі підвішене на ниточці смарагдове сонце, застрибала на одній нозі, осідлавши вербову лозинку, сама Надійка, а мама на стільчику посварилася на неї пальцем і вигукнула голосом шепелявкуватого офтальмолога: „Ось ти в мене отримаєш!”

– Ні! – вона прокинулась. – То був не сон, я згадала!

– Що, – виморено спитав батько.