Слава ЗСУ!

– Лозинка, яку я назвала лозохвостиком. Це було насправді! Дуже давно. Я не вміла ще навіть вимовляти „р” і мені дуже сподобалось тоді це слово – лозохвостик, бо „р” в ньому немає! – Він мовчав. – Не переймайся, тату! – Надійка знайшла батькову долоню. – Ми ще з нею повоюємо!

– З ким?

– З пітьмою... Я знаю: вона могутня, майже всесильна! А ми – лише двоє самотніх невдах, які вигадали чомусь раптом, що здолати її буде просто й легко. Ні, тату, – вона хитра, вона підступна, її голіруч не візьмеш! Та ми здолаємо її всеодно!.. – її долоня на батьковій руці затремтіла. – Я вірю!

Тільки й залишалось, що вірити. Її давній ворог, її незмінна та всевладна супроводжувачка, яка відгородила дівчину від світу й замінила собою світ – її темрява вкотре торжествувала. Надійці навіть здавалося, що вона бачить її обриси: щось неосяжно високе, якась гігантська тінь з нерівними пошматованими закраїнами вивищувалась над дівчиною, а оті два солом’яно-кровисті кола, ніби щойно уві сні, то либонь були її очі. Непроникним тванистим туманом вона огортала Надійку зусібіч, від її холодного доторку на ліктях у дівчини навіть випухирились сироти; тьма застувала собою світ і милостиво дозволяла бачити тільки себе. Так, Надійка бачила тільки темряву – свою повелительку. Але скоритися? Ні! Скоритися – означало розчинитися, зникнути в мороці назавжди, самій стати частиною мороку. Ні! Якби ще вона була сама – не витримала б. А так, з батьком… Вона вірила й хотіла, аби вірив він, що це ще не поразка, не скін, не безнадія… А що їй залишалось?

– Привіт, подруго!

Товаришувати з Сашком виявилось цікаво й необтяжливо. Він не поводився з нею, як з болящою – вдвох їм було легко й приязно.

– Привіт.

– Як з’їздили?

– Нічого. Корисно провели час...

– А я, поки тебе не було, винайшов звукову мішень!

– Що ти ще затіяв, яку мішень?

– Звукову! Можна стріляти в темряві, справді. Не віриш? От уяви: вціляєш у десятку – один звук, у дев’ятку – інший, і так далі. Вже почав майструвати. У тебе тут, на паркані. В центрі я присобачив кришку від каструлі – це буде десятка, навколо начіпляв порожніх консервних банок, віриш – звук від них зовсім інший – то дев’ятка. Оце шукаю бляху на вісімку.

– І з чого ж ми стрілятимемо?

– Та з чого завгодно: з іграшкового пістолета, з рогатки, можна й так ціляти камінці. Що, прикольно?

– Прикольно. Слухай, стрілець, я хочу, щоб ти мені допоміг.

– А що?

– Хочу навчитися ходити… сама. І не лише на подвір’ї… Хочу… її здужати!

– Кого? – іноді Надійка говорила незрозумілі для Сашка речі.

– Її!

– Гм… То чого сидимо, подруго? Хода!

– Я візьму ломаку, йтиму попереду, а ти будь поруч і підказуй, якщо поталапаюсь десь не туди. Добре?

„Певно збоку це виглядає досить таки по дурному, – думала Надійка, обмацуючи палицею шлях, – навіть жалюгідно. Можливо, хтось уже й гиготить собі за парканом, Свєтка хоча б. Нехай! Я зціплю зуби, та не здамся. Чуєш ти? Не здамся! Не думай, що ти всмоктала мене остаточно!”

Було важко. Досі вона виходила лише тримаючи когось за руку, а тепер… Надійка уявлення не мала, в якому напрямку йде, спотикалася, зупинялась, зітхала, та закусивши губу, знову робила крок, іще… Від напруги в неї швидко заболіли ноги, затерпли руки, задерев’яніла спина, але вона йшла й ішла, постукуючи ломакою перед собою та прислухаючись до коментарів повожатого, який поволі тупав слідом: