Слава ЗСУ!

– Ну? – підскочив Фередо.

– Я… я… мене вмовили.

– Хто?

– Не знаю… Я не знаю його. Підкотився на вулиці, сказав, що шикарно віддякує, навчив, як робити…

– Хто?!

– Такий… такий… високий… літ сорока. Костистий…

– Як знайти?

– Не знаю. Чесно, не знаю. Завтра в нас стріча. О сьомій ранку… коло мого будинку.

– Ну гляди мені, недомірку! Якщо гониш – краще б ти взагалі хавало не розтуляв! – хиже Фередове обличчя було зовсім близько. – Я змалку не люблю, як мені межи очі пилюжать, затямив?

– Ні… правда… о сьомій, – прошепотів Костик… і все зникло. І Фередо, й Ластівка, і тьмава лампочка під чорною сирою стелею. Він у черговий раз зомлів…

Ні, щось таки вошколубилося йому в вусі. Але підвести руку, копирснутися там мізинцем було несила. Нехай, то не найдужча досада! Головне – біль. Розламувалась голова, боліли, здавалося, подірявлені від крику й від браку кисню, легені, тупо кволився кожен клаптик потовченого тіла. А це ж іще не все, це лише відстрочка! А що буде, коли до них допре, що ніякого високого костистого мужика не існує, що то все вигадка, аби виторгувати в долі бодай кілька годин спокою (а правильніше сказати – життя) й біля нього знов заходиться цей гестапівець Ластівка? Може катувальники повезуть його додому, на зустріч з неіснуючим співумисником, а там Костик покличе на допомогу, здійме гамір, з’явиться хоч якийсь шанс на спасіння? А якщо ні, якщо полишать гнисти в цьому глухому моторошному склепі, де вже й світло вирубили? Може це й є його могила?

Чорт, і звідки прикотилося це нещастя? Не минуло ж іще й доби з того часу, коли життя видавалося Костику простеньким та втішливим. Гарна (й зовсім не обтяжлива) робота, гарна зарплата, гарні дівчатка, за зелений фантик ладні вдовольнити будь-яку забаганку! А він це діло любить, ох любить! Інка, колишня, не дійшла потреб його чоловічого єства, не проникнулась, та й біс із нею!.. І все це Костик мав ще вчора, а нині… Дзьобана барсетка! Він же її держав, він же не випускав її з рук ні на хвилю! Глядів, як неситий пес глядить соковиту яловичу костомаху! І досі пам’ятає її прохолодну шорсткувату поверхню. Пам’ятає…

Повільно, змагаючи боління, Костик обмацав тіло, спробував зігнути ноги, руки – переломів ніби нема, але якої муки завдає кожен рух! Чи може пролежати недвижно на підлозі останні години свого життя? Так менше болить… Барсетка. Він добре пам’ятає її шерехату поверхню, не забуде довіку. Хоча, скільки його залишилось, того віку? Однаково, скільки б не залишилось, а він пам’ятатиме її поверхню…

Костик відчував якийсь сумнів, якусь незручність. Ні, не біль, біль – то само собою, й страх – само собою, а це щось інше, якась тривожність у думках. І ніяк не міг знайти причини тієї тривожності. Щось не так, щось не таке, на щось він не зважив. Скільки подій за останні десять – п’ятнадцять годин, паскудних подій, воно й не дивно, що чогось не остеріг. Але це „щось” надзвичайно вагоме, от тільки що? Шеф, Цьвіріньченко, Фередо, Ластівка? Ні, не те. Кабінет, авто, гараж, підвал? Ні. Ранок, Томочка, Максим, зниклі сигарети? Ні за що, абсолютно ні за що зачепитись. Максимів „фольксваген”, тютюновий рундук, барсетка в руках, він і досі пам’ятає її шорсткувату дерматинову поверхню?.. Ну то й що? Нальотчик… нальотчик… Його Костик зовсім не запам’ятав. То що ж? Клята барсетка, чортова її шкарубкувата поверхня… Стоп! Поверхня! Шорсткувата дерматинова поверхня злощасної барсетки! Вона була не така! Не така, як завжди, як раніше! Як же це він одразу, дурило, не просік? Нервувався, підгонився, бо порушував інструкцію, а пальці м\'яли тим часом барсетку, а її поверхня була не така! Тоді, раніше, її матеріал був наче м’якшим, гладкішим на дотик, а коли Костик вискакував за сигаретами, то ніби став грубшим! Він не міг би стверджувати це напевно, хоча… ну на дев’яносто відсотків точно! То що ж виходить –барсетку хтось підмінив? Він же не випускав її з рук… „Стоп! Стоп, телепню! – Костика аж потом пройняло, навіть біль кудись позадкував і враз до сказу закортілося курити. – Як же не випускав, а журнал! Ти ж відкладав її, щоб погортати порнографію! А хто підсунув журнал? Максим! То це що, Максим підмінив барсетку? А що ж тоді вихопив нападник? Чи той з Максимом ніяк не пов’язаний? Справді, – збуджено мізкував Костик, – це ж таки я вказав водієві, де спинитись. А барсетку, значить, було вже підмінено? Коли? Поки я лапав цицькастих прошмандовок у журналі? Це неможливо! Хіба що… коли наставлявся на те видовисько, де тітка батожила штаньми голого чолов\'ягу. Невже й то було підлаштовано вмисно? Ні, не віриться, це неймовірно!”