знайди книгу для душі...
Що діяти? Признатися Фередові, що високий щуплястий чоловік – то небилиця й що до викрадення барсетки якось причетний Максим? Не повірить! А коли й повірить, то що вчинить? Приб’є! Якщо нема зустрічі з пособником, то й Костик більше не потрібен!
Барсетка. Барсетка… Така вона була, чи ні? Костик зосередився, уявив ранок, Максимове авто… Та ні ж бо! Тепер він цілковито певен: коли сідав у машину – барсетка була така, а коли вискакував на зупинці – вже інша – жорсткіша. І як це він, недоумок, не помітив? Отже Максим її підмінив – більше нікому. А грабіжник, виходить, вихопив уже іншу барсетку, можливо це тільки дикий збіг, а можливо… Та певно, що не збіг, адже те, що баретку з грішми замінили на іншу, скажімо – з цеглиною всередині, скоро б виявилось, а так – біжи, лови того крадія! Максим… Козел, село неасфальтоване… Це через нього…
Ні, Фередові нічого розказувати не слід. Зрозумівши, що Костик обдурив його раз, той ледве чи повірить удруге. Тим більше, що й аргументів вагомих катма. Лише якісь безвиразні відчуття, дотик пальців… В кращому випадку сидітимуть тут з Максимом удвох. Чорт, як вирачкуватись із цього ластівчиного гнізда? Чекати ранку, дожидати, що його повезуть на побачення з неіснуючим співумисником? А як не повезуть? Чи залишать живим, чи… як відпрацьований матер’ял?..
Костик спробував підвестися. Це коштувало зусиль – голова тріщала, кров гахкала в скроні, ще й дзенькотіло під тім’ям так, наче по голові гатили весільним бубоном! Нестерпно щеміло в боці (Фередо, здається, вкарбував кованим армійським черевиком), пекли припалини під пахвами й на шиї. Ледве не впав знову, та прихилився вчасно до стіни, вперся долонями в прохолодну, воложисту цеглу. Віддихнув, ступив, тримаючись за пристінок, крок; ось двері, шкребнув нігтями об іржаве залізо – зачинено, зсередини навіть ручки немає… Безвихідь, чорнота, смерть… Ні на що вже не сподіваючись, рушив посувом далі по колу, точніше, по квадрату куценької, захованої під землею, комірчини…
А в цей час Максим, либонь, задоволено шурхотить новенькими (обов’язково новенькими) пахучими купюрами… й насміхається… з нього! Негідь! У нападі нестямної люті та відчаю вгатив кулаком у стіну, вискнув від болю й… прислухався. Ніби відлунок удару видався Костикові глухим. Отже за стіною порожнеча? То й що? Годі сподіватися голіруч розібрати цегляну кладку – маячня! І все ж… Знов гупнув – глухо. Бухнув лівіше – ніякого відзвуку, правіше – те саме. Отже якраз у цьому місці. Що ж це, може просто зрушена й не втрамбована земля? Похапливо заходився промацувати стіну, цеглину за цеглиною, все щільно підігнано, але шви… Гараж давній, та й невідомий його будівельник не надто, либонь, утрачався на цемент, а може вирішив, що під землею його багато й не треба – тернувши між цеглинами, Костик відчув, як посипалась зі швів порохнява. Не така вже вона й непоборна, ця мурівка! Та однаково – голіруч… Стоп! Арматурини! Коли горіло світло й коли мозок іще не одурів від Ластівчиної екзекуції, у стіні, під стелею, Костик виразно бачив арматурні обрізки! Підняв руку, повів нею вбік – є! Але метал стримить непорушно. Знову рушив уздовж стіни, намацав наступний шмат, спробував розхитати – марно, спробував другий, третій… Ось! Цей ніби хиляється. Відчайдушно ґвалтуючи муку, страчуючи останні сили, обіруч учепився в холодну шерхку арматуру й заходився торгати її з боку в бік…
– Ну давай, давай, бля… село неасфальтоване! Давай!
І гепнувся вичавлений на підлогу… Але з залізякою в руках!