Слава ЗСУ!

Мацнув інший кінець обрізка – ще й загострений! І, збадьорений цією обставиною, взявся до праці…

Задня сторона останнього гаражного провулку виходила на крутосхил, попід яким струменіла колись прозориста охайна річечка, а тепер її заплава перетворилася на огидливий закут, куди місцеві, попри найсуворіші штрафи й заборони, зносили та звозили найрізноманітніше барахло.

Раннього світанку, коли сонце ще не зійшло, але його незримі покищо промені зафарбили вже вузеньку мережку над обрієм у рожеве, відомий тутешній бомж Філя здійснював плановий обхід підконтрольної території – звалища. Винишпорював порожні пляшки, вироби з металу, порпався в кухонних покидях. Він встиг уже дослідити близько половини своїх „угідь”, коли з боку гаражів дійшов якийсь побічний звук, ніби стукало щось у стіну. Філя кинув досадливий погляд на підгірок – кому це охота товктися там такої пори? І завмер. Бо побачив, як під одним з гаражів, у тому місці, де дбайливо підсипаний колись ґрунт осів і виголив частину підвальної стіни, ота сама стіна заворушилась! Спочатку заходила ходором одна цеглина, потім інша, відтак обидві разом. А далі цегла посипалась назовні, кілька, одна за одною, покотилися схилом вниз, а в щойно утвореній темній відтулині привиддям мигнув людський обрис. Обачливий Філя заховався про всяк випадок за іржавою діжкою, а незнайомий – обдертий, закривавлений, видобувся назовні, зсунувся вниз та, накульгуючи, але досить жваво, не озираючись, подався геть, у напрямку недалекого залізничного насипу. Філя побожно перехрестився лівою рукою й вирішив сьогоднішній свій обхід закінчити достроково…

Глава 12

Христинка

– Перепрошую, що там написано? – Знайомий лейтенант, прізвище якого виявилось зовсім не Вовчуг, а Супрун, прибрав погляд від паперів і глянув на відвідувачку.

– Глибинка. Це він так мене називав. Розумієте, тільки він і я знали це слово й ніхто інший не міг його написати. Він там був, а цей, Інокентій, заперечує. Ви його допитайте, нехай скаже, де подівся Максим. І нехай признається, де він узяв гроші на операцію, чи не в Максима?

– Стійте, стійте, – підвів руку лейтенант. – Гроші на операцію йому виділив благодійний фонд, це всім відомо. Чи про які гроші йдеться?

– Ну... я так припускаю, що в Максима могла бути чимала сума грошей... Можливо.

– Шановна, Максим Баглай, наскільки я пам’ятаю, працював водієм. То про яку суму мова?

Христинка знітилась:

– Не знаю... Але цей фонд, то ж лише з його слів. Хто їх читав, ті документи?

– Отже документи таки є?

– Є. Він казав...

– От бачите!

– Але ж напис! Чому, чому він бреше?

– І ви можете довести, що той напис зробив таки Баглай? Ви хоч почерк упізнали?

– Почерк?.. – Христинка раптом усвідомила, що ніколи не бачила написаного Максимом. – Ні, але... це ж можна встановити. Знайти зразок, зіставити. Та ви просто допитайте цього Інокентія й він в усьому зізнається!

– А підстави? Перепрошую, але ваші резони просто смішні: якісь гроші, які цей робітник відібрав, буцімто, у вашого Максима й витратив на операцію. Але звідки в Баглая з’явилася велика сума, ви не знаєте. Все це лише припущення, які невідомо на чому ґрунтуються. Далі: якийсь напис. Ви навіть не знаєте, Баглай це написав, чи ні. І чому ви вирішили, що це слово є таким унікальним? Може то просто якийсь виробничий термін? Ви, до речі, питали його, що то за слово?