Слава ЗСУ!

Тим часом з хати знову випурхнула чорнявка.

– І молока теж, тату? – гукнула вона, прямуючи до хвіртки.

– Ну, як питимеш, – долинуло з хати.

Донька Інокентія пішла. Христинка постояла під яблунею, походила подвір’ям, сперлася на штахетник. Інокентій все не виходив.

З’явився він, коли дівчині вже остаточно уривався терпець. Винувато розвів руками:

– Звиняюсь, вельмиласкава. Оце всю хату перерив – нема. І Надійку питав – не бачила. Певно десь загубилися.

У Христинки тривожно затукало серце.

– Загубилися?

– А нащо вони мені? Дасть Бог, більше я туди не звертатимусь.

– Можете назвати адресу фонду?

– Хіба то адреса? Якась поштова скринька. Я й не був там ніколи! Написав письмо, мені прийшла відповідь, оце й хотів її тобі показати. Потім представник фонду приїздив сюди, оглянув Надійку, а інший чекав на мене вже в Борисполі з документами. От і все. Я ж не знав, що вони тобі знадобляться, ті документи, вибач... Спалив. Тепер згадав – робив уборку в хаті й спалив. Аби не були неприємним спогадом, нехай Надійка забуде!

Інокентій говорив невимушено й переконливо. Христинка майже повірила, але не до кінця. Напис.

– А напис?

– Який напис?

– У журналі, в котельній. Там написано: „глибинка”. Це тільки він, Максим, міг написати.

– Господи, та хто там тільки чого не пише! Хлопці приколюються. Ось узавтра я знову в нічну, прийдеш і розберемося з тим написом. Узагалі, все це починає вже мені набридати! Я відповів на всі ваші запитання, пані слідчий. Хватить! Співчуваю, що пропав ваш знайомий, але повторюю: я його не бачив!

Христинка знітилась. Справді, чого вона доскіпується до цього чоловіка? Він живе власним життям і ніякого стосунку до зникнення Максима не має. Напис? А може його зроблено іншого дня?

– Вибачте...

За місяць і чотири дні до цієї розмови Павло Павлович походжав терасою котеджу й задумливо дивився на лагідне плесо спорудженого зусиллями мешканців селища озерця.

– Павлику! – туге Вірине тіло торкнулося його грудей і, як завжди, зродило збурення. – Лариска зі своїм магнатом гострять лижі на Майорку. Ти б не пустив із ними свого котика, на тиждень?

У Павла Павловича сіпнувся кутик рота.

– Віро, це невчасно. Мій теперішній фінансовий стан…

– Отже це правда!

– Що?

– Те, що я чула! – її оксамитові в спокійному стані очі зробились терново-крижаними; як губився він перед такими її очима! – Що тебе „кинули”, що ти по шию в говні, що ти банкрут!

– Ну, це перебільшення. Але ситуація дійсно серйозна. І ми повинні разом…

– Ніфіга я не повинна! Гм, Лариска брьохатиметься собі в морі й смагнутиме під пальмами, а я що, манячитиму з тобою в твоєму неперевершеному лайні? Хіба для цього я виходила заміж? Ти що обіцяв, забув?

– Не забув, Вірочко, не забув. Але зрозумій: усе надто серйозно!