Слава ЗСУ!

– Серйозніше, аніж ти гадаєш! Значить так: або за два дні я вилітаю з Ларискою за рубіж, або… або повертаюсь до мами!

– А на що житимеш? – хотів фуркнути з іронією, а вийшло більше з відчаєм.

Здається, цього питання вона тільки й чекала:

– Не клопочися, любий! Є ще на світі чоловіки, здатні підставити бідолашній обдуреній дівчині своє мужнє плече!..

Уперше він порушив самим же встановлений припис і, сходячи нагору, прихопив мобільник. Вітаючи господаря, удав звично підвів голову й подивився на Павла Павловича, як тому здалося, розуміючими приязними очима. Павло Павлович здійснив невдалу спробу підбадьорливо до нього всміхнутися і втиснув кнопку:

– Ало! Ти, Артуре?.. Це Павло. Як справунки?.. В мене? Байдуже… Не вір – все в нормі… На яхту? Дякую, тут закрутився… Слухай, ти б не підкинув мені на короткий термін тисяч шістдесят – сімдесят зелені?.. Саме зараз?.. Он як! Ну вибач. Будь!

Ефа гляділася, як завжди, байдужою, проте він знав, що давня „товаришка по службі” пильно зорить за кожним рухом людини.

– Ало! Будь ласка, Івана Сидоровича… Іване Сидоровичу? Це Чечель. Доброго вечора. Як полювання, давно їздили?.. О, вітаю. Іване Сидоровичу, тут у мене деяка скрута, молода дружина, хе-хе, знаєте… Ви б не виручили по дружбі десь п’ятдесятьма тисячинами баксиків, готівочкою, на тиждень? Дуже прошу... А-а, синові… А може хоча б десять – двадцять? Ні? Ну так, зрозуміло… Бувайте!

Вимкнув телефон і підійшов до тераріумів з бунгарами. Один з них, тілистіший, якого господар смішком величав „матрацом”, лінькувато повернув голову та вп’явся круглими зіницями в Павла Павловича, здалося тому, дещо здивовано. Либонь гаду не сподобалось, що господар з’явився перед ним з мобільником. Втім інший бунгар, безіменний, ніякого інтересу не виявив.

– Ало, Андрійовичу, ти?.. Це Паша. Як там у тебе?.. Нормальо! Чув: нову ресторацію запустив… – як бамбук!.. Дякую, днями заскочу. Слухай, Андрійовичу, маю одне незначущеньке питання: підкинь, прошу, на тиждень тисячинок сорок капусти, або, якщо можеш, – п’ятдесят… Що, усе вклав?.. Умгу, умгу, ясно… Так, слухаю… Гм, он як! І в якого ж це, цікаво, чмира?.. Та ні, що ти, я не в обиді – розумію. Ну добре, до зв’язку!

Пластична мамба завила тоненьким тільцем галузину вбудованого в тераріум дерева й видавалася сплячою. Якби гілка не була сухою, то брудно-малахітову змію важко було б помітити. Павло Павлович стояв і дивився на мамбу. Йому нікуди більше не хотілося дзвонити.

І він знав, що змія не спить…

Нараз телефон озвався сам:

– Пашо? – голос з мадярським акцентом звучав віддалено, втомно.

– Я.

– Нема?

– Нема.

– Підвів ти мене, Пашо. Ох підвів...

– Завтра ще кинусь…

– Пізно. Указ про мою відставку вже на столі в президента. Сподіваюсь, ти усвідомлюєш, що це означає для тебе?

– Я нічого не можу. Спробував доп’яти необхідне приватними каналами, але й тут скрізь відмова. А один давній корефан так і сказав: вибачай, мовляв, але мені настійливо порекомендували утриматись…

– Пізно, Пашо. Все пізно, все марно. Усе життя, Пашо – така марнота! Крутанина, поквап. Куди, чого?.. А пам’ятаєш, Пашо, як ми з тобою познайомились? Біле сонце пустелі, тепла перцівка, теплі дині… і верблюд. Я тоді вперше катався на верблюді. Звідкіля він там, між іншим, узявся, я вже забув?