Слава ЗСУ!

– Ми навмисно тримали його для московського начальства…

Він стояв перед тераріумом з мамбою – найпрудкішою та найнещаднішою змією Африки. Здавалося, що вона спить, але Павло Павлович знав: ні. Не спить і пильно слідкує за кожним його відрухом. Показати б її Майеру, – подумалось раптом, – чи перепудився б австрієць? Майера вже й у Києві, певно, немає. Але нащо Павлу Павловичу Майер, коли немає фірми? (А без високого заступника її, зрозуміло, не буде.) А отже не буде й Віри! Вдвічі молодшої від нього жінки, яка надавала його існуванню сенсу, яка миттю робила його щасливим, або нещасним, – це вже як їй заманеться. Немає нічого. Нехай сьогодні ще є і завтра ще, можливо, буде, але ж він знає, що все визначено. У великій грі хтось поставив Павла Павловича на кін і програв. Єдине, що належить поки що йому – гади. І це ненадовго.

Мамба. Її отрута вважається однією з найповносиліших. Якихось десять – двадцять хвилин – і все. Тебе не буде. Нічого не буде. Бо ВЖЕ нічого немає. То чого ж він вичікує? Як там у Екзюпері: „Я відправлю тебе до найдальшої зірки”? Павло Павлович відчинив дверцята тераріуму й просунув до мамби руку:

– Здрастуй, моя хороша. Це я. Відправиш мене на зірку?..

Відтоді минув місяць і один день. Менеджер з транспортних питань компанії „Колор-трейдинг” Вова відвів погляд від паперів і підняв телефонну слухавку:

– На зв’язку.

– Це я, Костик. Покалякати треба. Підскоч після роботи на метро „Дніпро”.

– Підскочу... – ковтнув слину Вова.

– Ждатиму на причалах.

Менеджер Вова жінкам подобався: високий, ставний, вродливий; м’яка посмішка спокусника на м’якому, наче дівочому, обличчі, тихий заколисуючий голос, галантне поводження. Ніколи від Вови не те що матюка – слова кострубатого не почуєш! А який уважний, а який турботливий, а як танцює танго. Ну де ти знайдеш нині чоловіка, який уміє танцювати танго! До того ж Вова цілковито позбавлений почуття ревності. Для чоловіка воно може й хиба, а для жінки – млинкуй собі ним, як захочеш, а він за будь-яких обставин – м’якенький і пухнастий, так і кортить погладити.

Утім м’якість і пухнастість менеджера з транспортних питань вважали за чесноту не лише жінки, а й сам Вова. Воно, без отієї ревності спокійніше. Дарма, що досі, у тридцять з хвостиком, нежонатий; дарма, що мало хто в фірмі знає його прізвище й усі, навіть охоронці біля входу, величають просто на ім’я, а Вові так зручно й комфортно. Мама випере, мама нагодує, а жінки, о – лише моргни!

Щоправда, вада у Вови таки була. Вова пив. Потайки, ніяковіючи від непоборного бажання. Природно, мама знала і мама боролась: вся Вовина зарплата одразу ж у день отримання ховалася в розкішному маминому портмоне. Дещо знала й блакитноока Томочка, теперішня його любка, але більше ніхто. Принаймні, Вова на це сподівався. Вова пив сторожко, дрібненькими порційками, але хай там що, а бодай краплинка веселухи мусила зволожити його спрагле горло якнайпізніше в обідню перерву, інакше... А мама грошей не давала, мама змагалася з його потаємною пристрастю затято і відчайдушно.

І того дня обідня перерва минула для нього „сухо”. Вова нервував, дратувався, висварив прибиральницю, погиркався з Цьвіріньченком; думав було знайти втіху (і кілька гривень) у товаристві Томочки, але та надовго засіла в шефа. Вова потерся в приймальній і зайшов до кімнати комп’ютерників.