Слава ЗСУ!

У комп’ютерній нікого не було. А обідня перерва давно минула... Неслухняними ногами, наче сомнамбула, Вова підступив до стільця, на спинці якого висів піджак начальника комп’ютерного відділу добросердого веселуна Ореста і, ніяковіючи, занурив руку в його кишеню. Між пальцями хруснула купюра. Навіть не розгледівши її номіналу, Вова рвучко висмикнув руку й пхнув банкноту собі в кишеню.

– Имги! – почулося від дверей.

Вова сторопів. Замалим не напудивши в штани, хитнувся й нерівномірними, паралітичними рухами повернув голову. На порозі стояв нещодавно прийнятий на роботу кур’єр, здається, його звали Костиком. Стояв і дивився на Вову. Він усе бачив й усе зрозумів, це було видно з виразу його блідих очиць.

– Имги! – ще раз мугикнув кур’єр. – Я шукаю Ореста. Тут його нема? – І, не діждавшись відповіді, розчинився, тихенько прихиливши за собою двері.

А назавтра, по обіді, Костик зазирнув до кабінету менеджера. Вову, при появі свідка його вчорашнього приниження, пересмикнуло.

– Тут таке діло, – почав Костик, пересвідчившись, що вони самі. – Треба б мені заподітися годинки на дві... Та чого там, скажу відверто, як мужик мужикові: Інка, холера, тримає мене, як отого свого хом’ячка в клітці – контроль найжорсткіший! А я тут днями таку соску підчепив, ти б бачив! То оце в мене з нею сходини. Ти той... у разі чого підстрахуєш, скажеш, що я виконую якесь твоє доручення, добро?

Вова кивнув.

Костик не нахабнів. Користувався Вовиним „прикриттям” помірно, доручення виконував сумлінно, але щоразу, сходячись поглядом із кур’єром, Вова згадував комп’ютерний відділ, свою долоню в кишені чужого піджака... і вираз Костикового обличчя. Наче той підгледів щось безстидне у замкову щілину...

І ось він подзвонив. Несподівано, прямо на роботу. І Вова знову згадав випадок у комп’ютерній, про який почав уже, було, забувати.

Вова міг би й не йти. Міг послати надокучливого крадія-кур’єра подалі, а міг і в міліцію подзвонити, знав, що той у розшуку. Слалися чутки, та й Томка натякала, що поцупив Костик у покійного Чечеля чималеньку суму грошей... Вова міг і не йти. Але...

Він його одразу й не впізнав. Костик відпустив вуса і, схоже, перефарбував волосся. Підійшов, злегка накульгуючи, безкровні губи знервовано бгали фільтр сигарети.

– Пройдемось.

Рушили вздовж набережної.

– То розказуй, – почав Костик, неспокійно озираючись. – Які новини на фірмі?

– Новин достобіса. Ну, перше: ґиґнув наш генеральний...

– Та ти що? Як?

– Нещасний випадок – укус отруйної змії. Догрався зі своїми аспидами... Ну ще помінявся склад акціонерів, контрольний пакет тепер ...

– Та нахрена мені твої акціонери! Як там Максим?

– А так само, як і ти.

– Тобто?

– Зник безвісти.

– Утік сволоцюга! – просичав Костик. – Село неасфальтоване! Ну-ну, докладніше.

– Та я, власне, не дуже в це діло встрявав. Просто він не виходив на роботу , й тачка його, теж, кажуть, зникла. От Коля Цьвіріньченко, він у нас нині виконуючий обов’язки, у міліцію й заявив.