Слава ЗСУ!

– Утік, утік поганець! – Костик стукнув невеликим, наче дівочим, кулачком по гранітному парапету набережної. – Злиняв!

– Слухай, а ти що, справді того... потяг бабки?

– Якби ж то! – зло процідив Костик. – Не було б так образливо! Це все він, водило дзьобаний, це через нього я ховаюся зараз, наче щур, це через нього я стільки вистраждав! Ти там пошустри, обережно тільки, може про нього щось відомо: як зник, куди зник? Може є якісь сліди. А я через день-два дзенькну.

– Тільки не на роботу! – злякано вигукнув Вова.

– То дай свій домашній! Думаєш, мені самому в кайф світитися в тому вашому гадючому кублі!

Вова продиктував номер.

Два дні Костик не чекав – подзвонив уже наступного вечора:

– Це я. Ну як, щось накопав?

– Накопав, – відповів Вова, прикриваючи слухавку долонею та озираючись у бік кухні, де поралась мама. – Томка шепнула, що його сліди виринули в Макарівці.

– У Макарівці?

– Ага. Там, буцімто знайшли його „фольксваген”. І Фередо вже нібито туди їздив, але нічого не винишпорив. Самого Макса там ніхто не бачив.

– Кажеш, у Макарівці... Інтересно. Що ж, дякую. Будь...

– Бувай. – Вова полегшено зітхнув і поклав слухавку. Йому раптом захотілося в туалет. Зайшов до санвузла, дістав з-за бачка загорнуту в стару шкарпетку пласку, з долоню, пляшечку і жадібно відсьорбнув...

– Шановні пасажири, – прохрипів застуджений чоловічий голос під стелею. – Наш електропоїзд прибуває на кінцеву станцію Макарівка. Звільніть, будь ласка, вагони.

Переповнена ранкова електричка зупинилася й люд дружно посунув на вихід. Костик залишив останній вагон і, взиривши на пероні міліціонера, рушив у протилежному від того напрямку. Чечеля не стало і його ментовські дружки може вже й рукою махнули на розшуки якогось там Костика, який невідомо чим і завинив перед генеральним, але береженого Бог береже. Втім, більшість пасажирів рухались туди само, що й Костик, і скоро вивели його на ринок.

Кур’єр компанії „Колор-трейдинг”, який після втечі з підземного мішка кілька тижнів відлежувався й зализував рани на мансарді старенького будиночка давнього шкільного приятеля, уявлення не мав, з чого йому починати розшуки Максима. Якщо того взагалі можна знайти. Якщо він узагалі тут коли-небудь був. Якщо він не накивав досі п’ятами кудись аж на чортів край світу, аби щодалі від Києва, від „Колор-трейдингу” й від Костика. Принаймні, сам Костик якраз так би й вчинив.

Проте Максимове авто чомусь знайшли тут, у Макарівці. Отже шанс є. Шанс завжди є! А будь-які зусилля, будь-який ризик варті того, аби відчути такий солодкий і такий бажаний смак помсти. О, які витіювато-жорстокі, які витончено-нелюдські способи розплати виплекав Костик, вилежуючись на брудному, запилюженому, матраці посеред захаращеної приятелевої мансарди на Біличах і вдивляючись крізь трикутну відтулину під дахом у небо. Як він ненавидів Максима! І кожен день проживотіння в схроні лише додавали до його потовченого тіла тієї ненависті і вона зцілювала та зводила Костика на ноги, наче якийсь незнаний бальзам! І що, відступитися, коли існує хоча б один шанс із тисячі? Ні! Та він пропрасує цю завошивлену Макарівку вздовж і впоперек, та він винюхає слід зненавидженого ворога навіть, якщо того сліду буде один – однісінький атом! І можливо... як компенсацію, як нагороду за вистраждане, він ще отримає в руки знайому, приємно-ваговиту, дерматинову барсетку з доларами. Схоже, не він один тут за нею полює, але хто ж заслужив винагороду, коли не Костик!