Слава ЗСУ!

Розчинившись у натовпі, Костик проходжався базаром, приглядався до зустрічних облич, ніби ось так, просто, сподівався здибатися тут з Максимом. Колишній кур’єр і сам не знав, кого, власне, видивляється, чудово усвідомлював безглуздість і наївність своїх сподівань, як раптом...

Ці очі він уже десь бачив. Стопудово! Такі очі раз побачиш і не забудеш вже ніколи: великі, широкорозплющені, з чорними розширеними горошинами-зіницями. Струнка худорлява дівчина йшла назустріч, так собі, задрабинчаста, як на Костиків смак, а от очі... Де ж він їх бачив? Незнайомка байдуже ковзнула по ньому поглядом і пройшла далі, отже вона Костика не знає... Ці очі, тоді вони зорили на нього серйозно, дещо навіть насуплено, і тонкі губи були міцно стулені... Фотографія! Костик зупинився, наче наскочив на невидиму перепону, на нього навіть налетів хтось іззаду. Точно! Це ж не хто інша, як Максимова подруга! „Справжня”, бо випадкових, на ніч, у Києві в Максима вистачало – часто ділилися один з одним розповідями про свої чоловічі подвиги. А ця... Максим показував якось у будці охоронника фото, хвалився, який перл чекає на нього в Лисянці. Отже Костик на вірному шляху. Це ж треба, як поталанило: щойно зійшов з електрички й одразу напав на слід! Не розслаблятися! Костик круто розвернувся і рушив за дівчиною. Як же її звати? Ні, забув. Та то не суттєво.

А дівчина тим часом не кваплячись походжала базаром, купувала якусь провізію, при цьому часто зупинялась, оглядалася, ніби теж когось вишукуючи, чи бува не Максима? Нарешті скупилася і, озирнувшись наостанок на велелюддя, пішла з базару. Костик рушив назирці.

Іти довелося недалеко. На вузенькій, затіненій шовковицями, вуличці, що похило котилася десь у долинку, дівчина відчинила хвіртку та увійшла в охайний цегляний будиночок з маленькими, пофарбованими чомусь у світло-бурштиновий колір, вікнами. Костик пройшов трохи далі і, закуривши, присів біля паркана на лавку.

На вуличці було тихо. Зрідка проходили перехожі, але з невеличкого акуратного будиночка навпроти і трохи навскоси ніхто не виходив. Натомість відчинилася по деякому часі хвіртка поруч із лавкою, з двору визирнула тілиста, середніх літ, тітка й підозріло глянула на Костика.

– Вибачте, – скривився Костик, – я після операції, нога ось заболіла. Ви не проти – я посиджу?

– А, то посидьте, посидьте, – заспокоїлась тітка. – Може води винести?

– Ні, спасибі.

Збігло дві години. З будиночка навпроти ніхто так і не вийшов і, аби не привертати зайве уваги, Костик мусів піти. Трохи потинявся містом, перекусив у бліденькій, але надзвичайно дорогій, забігайлівці, кілька годин простримів на лавці біля багатоповерхівки. Швендяючи, цілком випадково нахопився на Максимів „фольксваген”, котрий самотньо пікся під сонцем на майданчику ДАІ. Підійшов до огорожі і, наче загіпнотизований, втупився в знайому автівку. „Де ти, розумнику? Де ти? Що означає ця покинута тачка зі спущеним колесом? Де ти й де моя барсетка? ” Кортіло зайти й вивідати бодай які подробиці в даішників – не наважився.

Під вечір повернувся на знайому шовковичну вуличку. І немарно. Щойно Костик неквапом прокульгав нею з одного кінця в інший, як хвіртка біля невеличкого будиночка відчинилася, чорноока дівчина вийшла й упевненим рішучим кроком рушила кудись, у лише їй відомому напрямку. Костик поспішив слідом.