Слава ЗСУ!

Христинка поволі йшла вулицею містечка, яке встигла вже вивчити чи не краще за Лисянку. А що вона бачила в Лисянці? Хата – робота – хата! Коли Христинку навідував Максим, то вони виїздили за місто; десь між вербами, на березі Тікича, вишукували затишні місцини... А цю Макарівку дівчина вже сходила вздовж і впоперек. Скільки ж це вона тут? Здається, днів із десять. Певно її вже й з пекарні звільнили, і тітка місця не знаходить і батьки либонь уже в курсі, що вона зникла. Зникла, як і Максим. А результат...

І все таки, все таки вона власними очима читала той напис у журналі. І хоч ніколи не бачила, як пише Максим, була переконана: то писав він! Щойно вгледіла той напис, одразу уявилися Христинці і його міцні надійні руки, і його повносиле тіло, і його лоскотливі губи, як нашіптували вони їй на вушко те чудернацьке, миле-премиле у Максимових вустах слово! Не знала, а відчувала, серцем, душею, або чим там його ще можна відчувати – не вельми кохалася Христинка в тій ліриці!

Цей робітник, Інокентій, говорив так спокійно, переконливо. Дійсно, нащо йому зберігати ті документи? Його донька побачила світ – ось найвагоміший документ! А з іншого боку: той його дивний вираз обличчя. Вираз обличчя людини, яка втомилася боротись. З ким, за що? І в нічну з чотирнадцятого на п’ятнадцяте працював саме він, і стосовно того напису нічого певного не сказав. А Христинка посоромилась далі наполягати. Ні, Інокентію таки щось відомо. Знає й не хоче казати. Це читається в глибині його очей, як би незворушно він не поводився. Треба з ним іще раз поговорити. Відверто, наполегливо, навіть настирно. Він утомлений і він розколеться. Тільки не вдома. Правильно він вчинив, що відправив доньку, вона до цього непричетна, й так натерпілася, бідненька. Завтра він знову в нічну і Христинка вже постарається його дотиснути. Завтра все повинно з’ясуватись.

Наступного ранку Костик знову патрулював похилу тінисту вуличку неподалік від базару. Аби не впадати надто у вічі пильним макарівчанам, часто змінював дислокацію, походжав то в одному кінці вулиці то в іншому, удавав такого собі нудьгуючого відпускника, який заклопотаний лише одним: як „убити” тихоплинний час. Але ні на мить не зводив ока з невеличкого цегляного будиночка з жовтими вікнами і згадував учорашні пригоди.

Бісові собаки! Довелося давати тягу з того закіптюженого заводика, наче якомусь зацькованому лисові. Та нічого, загалом Костик залишився собою вдоволений. Основне він почув. І збагнув більше, аніж ота недоумкувата селючка – Максимів „перл”. Схоже, Максим таки зник і їй справді невідомо, де він заліг. Хоча для Костика це майже очевидно: кинув тачку, як відволікаючий маневр, шукайте, мовляв, мене побіля Макарівки, а сам... Ні, щось не так, щось муляє... Не давала Костикові спокою ота розмова про операцію... Невже Максим поцупив барсетку, аби повернути зір доньці того роботяги? Щось не спостерігалося раніше за директорським водієм альтруїстичних нахилів. Хоча, хтозна, людська душа – темний ліс. Може цей лох у спецівці – Максимів приятель, або родич? Чекай-чекай, а коли так, то чи не занишкнув він сам у Макарівці? От тобі й відволікаючий маневр! Сидить Максимко десь у задній кімнаті тихої непоказної хатинки й чекає, поки про нього забудуть. Навіть оцій своїй пересувній драбині не показується. А як плата за схованку – гроші на операцію. Логічно? А знайдене авто? Прокол. Десь щось у Максима не стулилося, буває. Так-так... що ж, тим краще, тим краще. А як перевірити? Та дуже просто: піти й побачити самому. А там уже за обставинами: Максимка по довбешечці – заслужив, за гроші і – тягу! Шкода, не прослідкував уранці за тим нічним трударем, знав би вже, де він живе. Та чатувати до ранку не вистачило в Костика снаги – слід було подбати про ночівлю, а трудар не втече.