Слава ЗСУ!

Питання ночівлі Костик розв’язав у найелементарніший спосіб: купив пляшку та рушив центральною вулицею незнайомого городиська, підходячи до кожного, хто хоча б віддалено нагадував спраглого шанувальника сорокаградусної: „Земляче, виручай. Колба є, а хати нема – витурила мене моя стерва! Пусти ніч перекантувати!” Вже третій кандидат у „квартироздавачі” радо прийняв пропозицію: „Валимо в мій барліг! Тільки там у мене трохи неприбрано, нічого?”

О пів на десяту ранку дівчина вийшла з хати і, відпустивши її трохи вперед, Костик рушив назирці. Русявка привела його до міліції. „Не розказуй, не розказуй, дурепо дзьобана, – волав його внутрішній голос, поки Костик, нервово смалячи одну сигарету за іншою, наглядав за входом до райвідділу з-за рогу сусіднього будинку. – Не розказуй, село неасфальтоване, дай шанс, я хочу отримати свій приз! Ти ж не знаєш, як це, коли тебе б’ють черевиком по гомілці, гатять кулаками по нирках, коли тебе душать, коли тебе живцем замуровують у підземному склепі! Не розказуй, дай мені трохи часу і я дістанусь до нього першим! Ех, слід було дотиснути того селюка ще вчора на тому його задрипаному заводику! Та вирішив не паритись, розібратися в ситуації. І от зараз усе може полетіти шкереберть! На роботягу налетять менти, учинять шмон, знайдуть і „зниклого безвісти” й бабки...”

Але з міліції дівчина вийшла сама. У Костика трохи відлягло.

А по обіді вона привела його прямо до оселі пролетаря. Зупинившись за виступом паркана, Костик бачив, як Максимова краля зайшла на чиєсь подвір’я, як із-за хати вийшов учорашній робітник, як вони розмовляли про щось під яблунею, як чоловік розводив руками. „Розводь, розводь, – зловтішався Костик. – Я тобі не дурна дівка, мене не розведеш! Від мене не заховаєшся! Операцію доньці зробив (це ж вона, певно, випурхнула на вулицю й рушила кудись, стрельнувши на колишнього кур’єра цікавими очима) – молодець! Та там і для Костика щось залишилось. І боржок декому треба віддати, негоже забувати борги. Сьогодні ж, не гаючись (хтозна, що вона там наплела, в міліції), слід відвідати цього спритного селючка. Нехай віддасть чуже, нехай поверне. Все повинно скінчитися сьогодні!”

Глава 13

Темрява

Надійка вчилася. Так вчиться немовля, вперше зіп’явшись на ніжки та роззирнувшись зачудовано навколо. Як багато чого вона не знала, як багато очевидних речей вкривала від неї облудна темрява! Виявляється, задні й передні двері автобуса розташовані в нього не ззаду і спереду, а збоку; виявляється, дроти, „по яких” їздить електровоз, знаходяться не під, а над ним; виявляється, „прозорий”, це не колір, а відсутність кольору; виявляється, дівчата й молоді жінки ходять майже зовсім голі й не стидяться; виявляється, телевізор можна (й навіть краще) дивитися в померку; виявляється, вираз обличчя людини говорить багато більше, аніж інтонація її голосу.

Надійка вміла читати пальцями, а тепер вчилася робити це очима, вчилася писати як слід, а не „друкованими” літерами на трафареті; вчилась користуватися помадою, олівцем і тушшю для повік; вчилася, прокинувшись вранці, розглядати себе в дзеркалі; вчилася напружувати зір, вдивляючись в щось у присмерках і мружити очі на сонці. Лише тепер вона дізналася, що бувають багатоколірні хмари і що призахідне сонце буває великим лагідним і багряним; а зірка, що падає, то не поетична алегорія, а цілком буденне явище. Надійка вчилася. Щодня, щохвилини, щомиті.