Слава ЗСУ!

Більшу частину дня дівчина покищо гаяла вдома. Батько пильно й трохи докучливо слідкував, аби вона побільше відлежувалась, насочувалась силами, вивільняв навіть від легкої хатньої клопітні. „Віддихай! Іще наробишся. Не забула, що доктор Леманн казав?” Добре, хоч дозволяв подеколи нетривалі прогуляння, та відпускав зрідка до магазину, купити хліба, або ще якої провізії. А їй кортіло оббігти й обдивитися все, обзнайомитись з усіма зустрічними, і якби могла: облетіла б зараз цілісінький світ! Спраглі очі пили б і пили довколишні видива, як виморений подорожник п’є й п’є живодайну воду, діставшись крізь пустелю до оази.

Вірний Сашко мужньо намагався повеселити:

– Притаскаю ось приставку – згуляємо в „ніндзя-черепашки”.

– Боюся, татові це не сподобається, – зітхала Надійка. – Від таких ігор скоро очі втомлюються.

– То давай м’ячика поганяєм. Знаєш, як класно!

– Хіба трохи. Мені довго не можна.

Сашко супився:

– Тепер ти, подруго, зі мною не дружитимеш. Тепер ти зі старшими пацанами гулятимеш.

– Та кинь! – Вона навіть уявити не могла себе поруч з якимось „дорослим” хлопцем.

– Еге ж – кинь… Он Валько Івашина вже підкочувався – просився, аби звів його з тобою. Навіть на мотику обіцяв дати покататися…

От іще… Ні, вона все розуміє. І телевізор дивиться, особливо надять її молодіжні серіали. Але ж… так зразу. Нехай мине трохи часу. І батько б цього не привітав. Він же дрижить зараз над нею, наче скупій над скарбом, а хлопці – це тобі і зітхання й безсоння…

Сьогодні Надійка вмовила батька, аби той дозволив їй здійснити довшу прогулянку. Пустив, але тільки в супроводі Сашка. Надійці цікаво було побачити місця, де ще зовсім недавно, невидющою, вчилася вона ходити з палицею. Ось тут, у супроводі свого вірного поводиря, вона вперше вийшла на привокзальну площу; ось так, навкосяка, рушила в напрямку ринку. Бач, а вона думала, що торговище – це щось значно просторіше, цілий майдан, а воно зовсім куценьке. Он цукрозаводська колія, через яку вона переходила, коли простувала до батька на роботу. Господи, це ж треба було винайти стільки відчайдушності, щоб самій, повечір’ям, вирушити аж на той батьків завод! Зараз вона, певно, й кроку не ступила б із зав’язаними очима. То темрява, її ворог, спонукав дівчину до мужності.

Увечері Надійка лежала в ліжку і ні-ні, та й згадувала Сашкову патяканину про Валька. Декого з сусідів вона вже добре знала, були між них і хлопці, але Валька Надійка щось не пригадувала. Який він, той Валько? „Тьху! – гнівилась. – Та на дідька він тобі!? Певно якийсь гультіпай!” Але за хвилю знову мрійно всміхалася: „А може й не гультіпай…” З усміхом на вустах, і заснула.

В інтернаті вони були безстатевими. Просто вихованець такий-то, або вихованка така-то. Прояви будь-яких сердечних стосунків не вітались, всі вихованці однаково поводились, однаково навчались, розважались однаковими забавами. З-поміж інших розваг вельми популярними були такі собі „сліпі піжмурки”: кілька гравців збиралися в кімнаті, кожен брав у руку склянку з чайною ложечкою всередині, а хтось один мусів їх усіх якомога скоріше переловити. Гравці сновигали кімнатою, крилися по кутках, ложечки в склянках дзенькали й полегшували розшуковцям завдання. Слабозрячим (були й такі) зав‘язували задля рівності очі. В Надійки виходило непогано – рахувалася між найпроворніших погонців. Навіть, якщо гравець стояв, здавалося, цілком нерухомо, майже не дихав, за якимись важковстановлюваними ознаками вона відчувала присутність людини й переслідувала приреченого так упевнено що, якби хто дивився збоку, то нізащо не повірив би в Надійчину незрячість...