Слава ЗСУ!

Отже ж, приїхали ми, армійський дружбан, як і обіцяв, поміг на працю влаштуватися, в порт, водієм автопогружчика. Робота гарна, грошовита. Він же й напоумив ткнути комендантові портової общаги хабара, аби той викроїв нам з Лучікою кімнатку, ми ж були не розписані. Поселилися, сяк-так облаштувались, сусіди, спасибі, помогли: хто каструльку виділив, хто праску, хто миску – народ на півночі дружний. Я став працювати, вона спершу вдома сиділа – моєї платні хватало, але перегодя почала бідна нудитись, то ми пришукали їй роботу на пошті. Я написав Раїсі, вибачився за свій наглий від’їзд, просив, аби подала на розлучення, питався про Надійку. Так, за перепискою, й розійшлися, а про Надійку вона не написала й слова і загалом жодним рядком мені не відповіла. Вклала тільки в конверт копію судового рішення. Ясна річ, – думав я тоді, – образу тримає. Але я від дитини не відказувався, аліменти мені оформили – все норма.

На перших порах велося нам з Лучікою солодко та безжурно. Ми до знемоги любилися, завжди трималися вкупі й ніхто другий нам потрібен не був. Увечері я приходив з роботи, вона стягувала з мене важкі полярні ризи й хутенько вмощувалась на коліна:

– Втомився? – запитувала пустотливо, дивлячи мені в вічі.

– Ну, не настільки… – шуткуючи відказував я й ми пожадливо заходились роздягати одне одного…

Я пив її наче незміренний дивний трунок і все не міг насититись. Поверхом нижче мешкав один проспиртований морячок, то він зробив мені на передпліччі наколку, на її честь: серце й буква „Л”. Як хочеш міркуй – хоч „любов”, а хоч – „Лучіка”.

Але згодом, десь так, через рік-півтора стала моя Лучіка перемінюватись. Зробилася дратливою, злою. Досі не курила, а це почала. І все через те, що не могла зачати. Хотіла мати дитину й я хотів, саме при появі перших ознак збиралися подати заяву, а ті кляті ознаки ніяк не з’являлись. Оскільки я мав доньку, то причину такої рахуби вона вбачала в собі.

Якось приходжу з роботи й застигаю свою Лучіку у обнімку з наполовину вже вговореною пляхою копійчаної бормотухи.

– Що це з тобою? – мені досадно було дивитися на неї таку.

Виявилось, що Лучіка ходила сьогодні до жіночої консультації.

– І?..

– Та! – вона п’яно махнула рукою, мало зі стільця не гепнулась. – Гріхи молодості! – і хильнула з горла.

З цього часу наша любов почала якось непомітно гаснути. Лучіка вже не всідалась мені на коліна, коли я повертався з роботи, не патлала чуба, не питала, чи втомився. І пристрасті ми з нею віддавалися все рідше і пристрасть та не бувала вже такою пристрасною.

– Ну чого ти? – пробував я її звеселити, повернути любим очам сяйність. – Живуть же сім’ї й без дітей. І нічого, й добре живуть. А можна взяти маля з дитбудинку.

– Ні, – відказувала вона одвертаючись. – Моя мама має шестеро дітей. Вона справжня жінка. А моя бабуся мала дванадцять дітей, а інша дев’ять. А я… я несправжня жінка. Так, для забавки…

І довести їй інше я не міг.

Вона більше курила, а згодом я все частіше став помічати, що Лучіка напідпитку. Якось я здибався з комендантом і той „порадував” мене, що ось учора бачив мою дружину на сходах у „непотребному”, як він висловився, стані. Я ледве вдержався, аби його не послати, а самому було гірко й соромно.