Слава ЗСУ!

Стояло літо, в порту було до біса роботи й того вечора я повернувся додому внівець зморений. А вдома… Здалося, що до нашої кімнатки приблукав справжній циганський табір: незрозуміла мова, галас, співи… Це Лучіка стріла на базарі гурт земляків, які приїхали сюди торгувати фруктами й, недовго метикуючи, запросила їх в гості. Тої ночі веселий гармидер не стихав у нас аж до ранку. Жваві говіркі молдавани розважалися, ніби вдома, та зовсім не звертали уваги на мій хмурий настрій. А хмурим він був тому, що Лучіка насмикалась тієї ночі, як ніколи. Я дивився на галасливу компанію, нічорта не тямив з їхньої балачки й тихо рипів зубами. Назавтра все повторилось. Я прийшов додому висотаний попередньою бучною нічкою, а там… Схоже молдавські базарники остаточно перебралися до нас. Викликав Лучіку в коридор (вона вже пересувалася, держачись за стіни) і заявив, що натомився й хочу віддихнути. У відповідь Лучіка розрюмсалась та звинуватила мене, буцімто я, черствий і безсердечний, хочу розлучити її, нещасну, з краянами.

– Сам завіз мене в цю дзьобану мерзлоту, а тепер, коли я стріла близьких людей, наче вдома побувала, хочеш їх у мене забрати!

Я мовчки згорнув постіль і пішов на нижній поверх до морячка.

„Фестиваль братньої культури” тривав чотири дні й чотири ночі. Зате повернувшись з роботи п’ятого дня, я застав у кімнаті лише лунку безмовність. Не було не тільки молдаванів, а й Лучіки. І лахмання її теж не було.

Я метнувся на розшуки. На базарі взнав, що, спродавшись, молдавани сьогодні поїхали. „Грошви заробили!” – заздрісно цокали язиками прибиральниці. Кинувся на вокзал, але поїзд на Ленінград дві години, як пішов. Я спізнився. Вона поїхала з ними… А я остався. Сам…

Хотів було шпурити все к бісовій матері й рвонути в те веселеньке сільце над Прутом – розшукати, вмовити, повернути. Але згодом, остудившись, зрозумів, що вдруге у ту воду, в яку ми заходили з нею тоді, під час мого приїзду, вже не увійдеш. Бо тієї води вже нема. І Лучіки тієї, яку обіймав я тоді й притискував ненаситно до себе, нема. І на серці мені було вітряно й чорно, наче в Баренцовому під час сатанячої їхньої полярної ночі. І я нікуди не поїхав.

Кілька місяців жив сам. Вечорами вчащав до проспиртованого морячка, годинами ми різались у карти, поглинаючи при цьому неміряну кількість дефіцитного тоді, за горбачовських часів, чемергесу. Я став помічати, що спиваюсь… І був би спився дощенту, якби не зійшовся з однією місцевою, Мариною. Вона робила в нас диспетчером і пускала мені чортиків ще, як я тільки влаштувався. Але поки була Лучіка – я Мариною не інтересувався, а як остався сам… Її чоловік, військовий моряк, загинув десь під час маневрів при Новій Землі і з того лиха командування виділило молодій удові квартиру. Словом, скоро число мешканців тієї квартири зросло – до Марини та її алкашика-брата добавився я. Не сказати б, що я загорівся до неї такою вже безмірною пристрастю, та й вродою казковою Марина, скажу тобі, не вражала. Просто, треба ж було кидати десь якір. І той морячок в общазі з його щоденними п’янками…

Попервах клеїлося в нас із Мариною гарно. Свіжі почуття, свіжі враження… А от стосунки з її братцем… Алкаш Льонька, не знати чому, саме себе тримав за господаря житлоплощі й мою появу зустрів відверто в штики. Єдине, чим я міг його задобрити (й то ненадовго), це принесений після роботи „пузирь”. Та горюче скоро закінчувалось і Льонька знов заводив свої невідв\'язні присікування. І що інтересно: наодинці Марина була сама відданість та любов, а в моїх сварах з Льонькою завжди ставала чомусь на його бік. Тунеядець Льонька безстидно пропивав добру половину її зарплати, безпардонно зазіхав на мою, а вона йому все дарувала. Якось Марина розказала, що змалку Льонька довго слабів, його вже, було, мовити б, списали, але хирлявчик якось вичухмарився й з тих часів дорогоцінному Льонці все дозволялося й усе вибачалось. Скоро я зметикував, що вскочив не туди й зачав уже було думати, як випручатися з криводушних Марининих обіймів, аж випадок усе вирішив за мене. Круто й однозначно.