Слава ЗСУ!

Льонька хотів випити. Але в Льоньки не було. В мене було, але я випити (тим більше з Льонькою) не хотів і не з доброго дива нагороджувати його черговою безнадійною позичкою не збирався. Льонька вважав себе хазяїном, він хапнув кухонного ножа й, по цуценячому вискнувши, кинувся на мене. Я розрадив його дошкою для розчинювання м’яса. Марина завищала, що вбивають її „кровинку” та метнулась до мене з качалкою. Закінчилось тим, що я, прагнучи назавжди оставити це гадовище, вибіг у темну прихожу, пхнув якогось мужика, що вона йому саме одчинила, й вийшов на площадку. „Воронок” наздогнав мене, коли я з валізою в руці простував до своєї общаги. Виявляється, тим мужиком був міліціонер, якого Марина встигла викликати від сусідки, і мене звинуватили потім у замаху на вбивство, нападі на співробітника органів, спробі втекти з місця злочину й проживанні без прописки. Марина з брательником ладно свідкували проти мене, тож я не мав жодних шансів. Найсмішнішим у суді був епізод, коли Льонька (на диво тверезий) на повний серйоз заявляв, буцімто я схиляв його до гомосексуальних зносин. І вимережили мені на все-про все сім років. Отак воно буває, дівчино!

Сім годків, од дзвінка й до дзвінка, відтрубив я у сповненому любові та взаєморозуміння спецзакладі на околиці славетного сонячного міста Котлас. Сім годків, дівчино! Ті сім років – то окрема історія, схочеш – колись розкажу. І про те, як зварювальним електродом можна вбити чоловіка – сам бачив, і про солоденькі моралі „кума”, й про карцер за непокору тим моралям. А вийшов я за браму нашого „піонертабору” – ні сім’ї, ні дрантя, ні коп‘я в кармані, нібіса. Заповнюючи анкету перед виходом, місцем, де стану на облік, я вказав Мурманськ, а сам узяв, та й подався на Батьківщину. Скучив я на сєвєрах за нашим сонечком, за садками вишневими, а найбільше вгадай за чим – за абрикосами! Там абрикоси, дорогенька, не ростуть! Як я доправлявся, без ксиви, з однією справкою про звільнення – то теж окрема балачка. Нічого – люди помогли. Їхав, клякнув у товарняку, думав: доб’юся, бухнусь у ніжки моїй Раїсі, простить – вернусь до неї, а не пробачить – піду до батька з матір’ю, не виженуть. Я їм із зони не писав, не хотів смутити. Хай краще лають мене, що звістки не подаю, аніж така звістка! А може Раїса вже давно з іншим? Хіба міг би я їй докорити!

Словом, приїхав, пішов до старих, вони немічні, слабіють – я в них пізній, дивляться на мене – живий я, чи примара потойбічна; а як узнали, що таки живий – такими новинами давай бухати в тім’я! Я їхав до Раїси, а Раїси й між живих нема, а Надійка, моя Надійка, єдина моя соломинка в цьому бентежному гамориську – незряча, в якомусь інтернаті, сама…

Виявляється, після мого драпака, коли накивав я, заворожений Лучікою, п’ятами, в Раїси стався приступ, слабнула вона й видужувала довго. А поки видужувала – Надійка остаточно осліпла і, як казали лікарі: назавжди. Час було втрачено й медицина вже зарадити не могла. Розумієш, це через мене… Що я мав робити? Як покутувати? Пішов у міліцію, відновив паспорта. Про тюрму втаїв, просто сказав, що трудився на півночі й дорогою додому документи у мене з грішми вкрали – повірили. Вернувся в нашу хату (Після загибелі Раїси старі тримали там квартирантів), встроївся на роботу і поклявся всю решту свого скотинячого існування присвятити їй, моїй дитині. Найшов той інтернат, хотів зразу її забрать, та директорка відраяла, переконала, що дитині там буде краще, що треба закінчити школу. Надійка вчилася, я до неї їздив, а як закінчила навчання – забрав. Возив її в Київ, никали ми там по лікарнях і по інститутах, та доктори лише руками розводили. Тільки в одній лікареньці, а точніше – в офтальмологічному центрі „ощасливили” – сказали, що такі операції, яка моїй Надійці потрібна, в Німеччині роблять. А коштує те задоволення п’ятдесят тисяч доларів. Отак…